Надія Савченко: "Молоді обличчя так само люблять гроші і ламають Конституцію, але знайдеться той, хто і їх налякає"

20 сiчня 19:00

Надія Савченко: "Молоді обличчя так само люблять гроші і ламають Конституцію, але знайдеться той, хто і їх налякає"

20 сiчня 19:00

  • Чому не хоче розповідати, як потрапила до полону?
  • Чому вважає Коцабу і Дроздова боягузами?
  • Чому листи від дітей з України в тюрмі були їй неприємні?
  • Як зустрічають Новий рік у СІЗО?
  • Чому накинулася на журналістів, коли повернулася з полону?
  • Чи відчувала вона, що впливає на суспільство, будучи політув'язненою?

Про це та багато іншого Герой України, народна депутатка VIII скликання Надія Савченко розповіла в інтерв'ю НАШому ведучому Ростиславу Сухачову.

Щоб подивитися повну відеоверсію інтерв'ю, прокрутіть до кінця сторінки.


- Герой України. До речі, Вас часто представляють з таким званням чи ні? І чи відчуваєте Ви насправді, що Ви герой? Як взагалі Ви це формулювання для себе сприймаєте?

- Представляють. Час від часу представляють. Це високе звання, скажімо, яке надає велику довіру від народу людині і відповідальність. В нас просто так багато героїв, що я колись намагалася подивитися книжку Героїв України. Всі ми настільки різнопланові, що мені дивно, чому ми всі герої однієї країни. Тому якось, знаєте, в нас цей статус сприймається по-різному. Я розумію, за що накладена така відповідальність, і все, що в моїх силах зробити, щоб не схибити тій лінії, коли вона на мене була покладена, я її тримаю.

- Це правда, що на одному з днів народжень у Дмитра Гордона Ви, коли там виголошували промову, сказали про те - не знаю, як це формулювання точно було - що там був пан Грицак, Герой України, там був Кравчук, Герой України, і я теж Герой України. От ми тут всі зірки і зібралися. Це правда чи ні?

- Ну, якось так, да. Це просто тоді, коли Дмитру Гордону, а перед тим, на день раніше, Савіку Шустеру, Геращенко подарував зірку на небі, я пояснила, що да, багато зірок, напевне, тільки в Гордона тільки там, на небі, і в Савіка Шустера, а от на землі дійсно багато зірок України, багато. Якраз намагалася підкреслити те, що ми дуже різнопланові. Грицак, який садив мене у в’язницю, отримав Героя України за це. Я отримала Героя України до того за те, що боролася проти Російської Федерації. 

- Скажіть, як Ви з ними спілкуєтесь, коли ви збираєтесь за одним столом? Я розумію, що це все ж таки день народження, там різнопланові люди. Але коли ми ж спостерігали дуже гостру боротьбу, а Вам багато чого загрожувало насправді вже навіть тут, в Україні, і потім, коли Ви зустрічаєтесь з цими людьми. Якби Ви там зустрілись ще з Луценко, з іншими особами, як Ви себе поводите? Як можна себе там стримувати і т. п.? Я просто хочу це зрозуміти.

- Ну, яка може бути боротьба? Ми що, боремося? Мені що, є з ними за що боротися? Тобто, боротися за себе? З ким? З Геращенком, який любить поливати людей брудом для того, щоб самому здаватися кращим. З Грицаком, який виконує накази влади Порошенка і самого Порошенка, і є просто тупим виконавцем. Про що мені з ними спілкуватися або що мені з ними ділити?

- То я й питаю.

- Як говорили, так і говоримо.

- Ви, коли збираєтесь і один одного бачите... я не знаю, це ж треба зображати гарний настрій, не псувати імениннику, наприклад. З людської точки зору. Ви знаєте, чому я запитую? Тому що дуже часто ми в медіа спостерігаємо такі запеклі  боротьби, там один на одного виливають бруд і тому подібне, обвинувачують в будь-яких гріхах, а потім ми дивимось, що в кулуарах між собою нормально спілкуються. В тій самій Верховній Раді. Виявляється, може, в них там якісь людські стосунки. Ну, як це? 

- Ні, в мене не буває, скажімо так, нормальних людських стосунків з людьми, яких я все-таки не поважаю. При цьому я можу поважати навіть якісь риси характеру у ворога, якщо вони є, якщо є за що поважати. Але з такими людьми ми спілкуємося досить цинічно, холодно. Не те, що ми взагалі не говоримо, ми говоримо якісь колкості. Ми не псуємо свято Дмитру Гордону або комусь іншому, хто нас запросив, але при цьому, да, ми говоримо в тому режимі, що нам є одне одному що пред’явити, і ми явно не будемо друзями, обніматися і цілуватися в кулуарах.

- Добре, ми спілкуємось в переддень Нового року, записуємо  інтерв’ю. А Новий рік, Різдво... я думав про те, як запитати про це свято людину, яку 150 разів, напевне, про це питали. І тут я, знову ж таки, я зрозумів, що Ви дуже багато цих свят зустрічали у в’язниці. І як Ви себе відчували тоді? Які відчуття в людини, яка перебуває в Новий рік, Різдво... в нас це вважається родинним святом. А коли ти не в родині, коли ти за кордоном, коли ти ще й в в’язниці. Я розумію, там книжки, там ще щось. От ми в бібліотеці. Зрозуміло, в нас такий приємний антураж. А там як? Як зустрічається Новий рік там?

- Да, там теж є бібліотека.

- І там теж є бібліотека. Ну, в бібліотеці там не будеш Новий рік зустрічати.

- Звичайно ж, там не можна сидіти в бібліотеці. Там ти можеш замовити книжки в камеру. Там можна сидіти тільки в камері. Я вам скажу, що, не знаю, це залежить від кожної людини, напевне, окремо, і від того, ти сам або ти з кимось. Якщо сидиш не в “одиночці”, то зазвичай в’язні зустрічають, все одно зустрічають і різдвяні свята, і новорічні свята, і Великдень. Взагалі будь-яке свято залишається в пам’яті людини якимсь світлим спогадом з дитинства, з попереднього майбутнього до ув’язнення. І люди все одно намагаються якось підтримувати ці традиції. Коли я знаходилася одна, мені вже, чесно кажучи, і не було так важливо. Хоча я пам’ятаю, що в Росії я навіть прикрашала сніжинками стіни, малювала зубною пастою на вікнах мороз. Тобто мені хотілося щось потворити. Але, з іншого боку, ну, це звичайний день. В в’язниці не можна сказати, що якийсь день від дня чимось відрізняється. 

- В Росії 15-й, 16-й рік зустрічали, так?

- Так, 15-й, 16-й.

- А в Україні це вже 18-рік - це не ув’язнення, а СІЗО.

- Яка різниця, і там, і там це все одно ув’язнення.

- Образно називаємо це в’язницею. Добре. Але Ви в той час, зараз буду Вас підловлювати, перебували ще в стані голодування. Тобто там навіть не було святкової їжі? Чи була?

- Абсолютно. Не було святкової їжі. Так, справа ж не у їжі. Я ж сказала.

- Я просто хочу зрозуміти. Ви кажете - вони зустрічають. Як вони зустрічають? Особливий раціон якийсь, я не знаю. Шампанське ж не дають. Хоча в СІЗО, коли показали деякі фотографії, де були, там і з “Торнадо” хлопці пов’язані… виявляється, там бувають різні варіації, так. Шашлики, елітні напої. Потім з’ясувалося, що є там якісь елітні камери і т. п.

- Я про те й хотіла Вам пояснити - що є в’язні, і в принципі, якщо найбідніші в’язні у найзвичайніших умовах все одно намагаються якусь посилку отримати, до новорічного столу щось зберегти. Є люди, які взагалі досить непогано сидять, і червона ікра це не тільки в них на Новий рік, на Новий рік це в них вже лобстери.

- В вас же ж такого не було. 

- В мене такого не було. Так це й не треба. Яка взагалі різниця, що в тебе буде на столі, якщо ти у в’язниці? Дійсно, в мене був один Новий рік, це було, я пригадую, на жіночій колонії, жіночій в’язниці, точніше, СІЗО в Москві. І я тоді була у стані голодування. Я згадую єдине, що, коли мене виводили на прогулянку, мені з усіх вікон дівчата кричали - Надежда, с Новым годом! Держись! Не дивлячись на те, що вони були росіянками. В мене не було що їсти, але це не так важливо. До мене прилетіли горобці, я їх завжди підгодовувала, поки їла. Потім, коли перестала їсти і горобці прилетіли і зчинили бунт і гвалт - що таке, де їжа? Мені було соромно перед ними, що я не можу їх чимось підгодувати. І все, вони перестали прилітати. Тому Новий рік в мене був навіть без горобців.

- Ви через стан здоров’я все-таки припиняли, але кілька разів починали голодування, це було пов’язано з різними періодами. І тут, в Україні, можливо, я не знаю, наскільки Вам приємно,неприємно, багато людей не вірили в те, що Ви там голодуєте. Фейсбук - одні за Надю, інші - не за Надю. Взагалі там цілі бої відбувалися. Але от який був аргумент, що Ви не були в тому стані, коли видно, що Ви голодуєте. Що в Вас багато енергії. Що в Вас такий голос командирський, так. Що Ви там можете в останньому слові - привіт Путіну! І той жест, який Ви показували. А насправді в такому стані, і всі казали - а як це Надія голодує, вона не може. Якби вона голодувала, вони би лежала полумертва. Ну, от як би Ви їм відповіли? 

- Я їм відповім так, що коли людина знаходиться у в’язниці, в тебе протікає зовсім інше життя. І тобі так абсолютно байдуже, що мететься про тебе на волі, що собі люди плескають язиками, що вони собі вигадують, що вони собі фантазують і як вони там собі, які аргументи знаходять, щоб довести. Мені було настільки байдуже, що навіть не вважала за потрібне комусь щось пояснювати. Якщо хтось хоче поекспериментувати, беріть, експериментуйте на собі. Чому організм витримав так довго - а найдовше це було 83 дні - тому що такий організм.  Тому що він всихає і засихає правильно, так. Тобто ти п’єш воду, ти нічого не їси. Ти куриш. Паління допомагає, наприклад, викиду жовчі, щоб організм зовсім, ну, не помер і не було отруєння. Звичайно ж, в тебе є блювота, тому що це інтоксикація організму. Звичайно ж, в тебе є ацетон. Організм сам себе з’їдає. Тобі погано. Але в тебе є адреналін. Коли тебе вивозять в суд, тебе ж не показують кожну хвилину в камері, хоча в них є всі ці записи, і в Росії, і в Україні, є всі ці записи в камері. Але ж це ж не показують, скажімо так, публіці. Публіці показують тільки коли тебе вивозять в суд. Коли тебе вивозять в суд, у тебе є маса адреналіну. У тебе є стимул боротися. Ти розумієш, що якщо ти впадеш, тебе почнуть примусово годувати. Тому якщо в тебе крутиться голова, ти одразу там за щось затримався, присів, зібрав себе, пішов далі. Все це виключно силою волі. Пояснювати комусь щось і доводити я точно не збираюся. Хто не вірить, будь ласка, спробуйте, самі подивіться.

- Ні, це безумовно, це Ваше право. Мені просто цікаво було, як Ви на таке реагуєте.

- Спокійно.

- І дивіться. Ми з Вами уже спілкувалися в НАШому ефірі. Я одного разу сказав, що, коли Ви були у в’язниці, я не був апологетом ікони Надії Савченко, тому що мені не до кінця було все зрозуміло. В мене дуже багато питань відносно того періоду і стосовно Вас, і стосовно того, як це відбувалося. Але в Україні у медіа було багато сюжетів про Вас, про те, які там тортури, Путін гнобить нашу Надю і т. п. Багато дітей писали листи. В школі були цілі такі масові, знаєте, акції, які мені нагадували такий піонерський підхід. Ви знали про це, коли там сиділи? Вам ці листи надходили? Ви відчували, що Ви все-таки вже, ну, створена ікона, і що Ви можете впливати своїми діями, словами на маси в Україні? Ви відчували цю силу? 

- Мені це було неприємно.

- Чому?

- Та тому що не можна вчити любити насильно.

- Ви зараз правду кажете?Вам не було приємно?

- Абсолютно. Ну дивіться. От коли сидиш, тобі нудно. А мені приходило десь по 200 листів за тиждень, так. І я сідала на вихідних, зазвичай, пошта приходить там у п’ятницю. І я сідала, за вихідні відписувала, намагалася в понеділок, максимум у вівторок, їх відправити, щоб вони ж пішли. Це дуже добре, тому що це займає твій час. Ти якось чекаєш цих днів, коли прийдуть листи, ти їх розбираєш, ти на них відписуєш. Були листи дійсно розумні й глибокі, де людина писала, відчувалося, що від душі, і ти вступав з нею в діалог. Були листи, які писали просто підтримку, ти їм писав просто - дякую. На Новий рік або на Різдво, на Пасху,  я намагалася робити якісь листівки з того, що є. От прийшли там конверти кольорові, я їх раз! - перерізала, зробила листівки, відправила іншим людям. Тобто це тобі допомагає чимось зайняти твій вільний час, якого в тюрмі дуже багато. Діти, які писали і малювали, дійсно, дуже багато малюнків, я розуміла, що це школа, я розуміла, що це партія "Батьківщина" на той час проводила ці акції, так. Я розуміла уже саму політичну складову, як організовуються такі великі акції. І чому мені було це неприємно. Ну, коли приходила до мене моя сестра Віра на рідкі побачення, говорила - для чого це? що це? І вона казала - Надя, в тебе ж були свої герої в дитинстві? Так? Ти росла на якихось книжках, якихось героях. Не заважай, людям треба герої. Я зрозуміла, що, можливо, дійсно, дітям в школах зараз треба викладати  не тільки тих героїв, яких ми знаємо історично, а показати, що в нас такий важкий час, і що в нас є зараз герої. І це не тільки Надія Савченко. Вони ж писали й бійцям АТО ці листи. Вони вірили в те, що кожен, хто захищає нашу країну, це герой для України. Це зараз політика партії починає ламати - то добробати герої, то добробати негідники. А тоді, і дітям треба було, дійсно, закладати основи того, що захищати свою Батьківщину - це почесно і це героїзм. І це потрібно робити. І тому я вже сприйняла це так, як є, оскільки боротися з цим я все одно не могла.

- А Вам не здавалося, що Ви є фактором роздмухування, все-таки, цієї війни? Надія Савченко була фактором як для російської сторони, так і для української, і Вас використовували як щит для боротьби з тими самими ОРДЛО. Тоді їх називали терористами, бойовиками, вбивцями і т. п. Без розбору, до речі, дуже часто. Це дуже нагнітало ситуацію. І в Російській Федерації так само робили із Вас убивцю, кровожерливу льотчицю і т. п. Я тому й запитую - чи справді  потрібно так героїзувати людей для того, щоби потім їх використовувати в своїх, скажімо, не завжди чистих політичних цілях?

- Пропаганда, особливо політична або державна, завжди бере якийсь символ і його використовує. Правильно це чи неправильно - потім розставить крапки над І своя історія. Жанну Д’Арк теж добре використали, всі історію цю пам’ятають. А хто була Жанна Д’Арк?

- Вас назвали “українська Жанна Д’Арк”.

- Ну, звичайно. Я просто що хотіла пояснити, Ростиславе, - я не могла з цим боротися. Із в’язниці я не могла людям розказати, яка я. В мене на це не було часу, так. В мене не було часу познайомиться з кожним. Я могла хіба що в листах описати людям, що не вірте, я не те, що про мене пишуть. А з іншого боку, єдиним можливим і доступним для мене механізмом, як з цим боротися, було написати про себе книжку. Я написала правду. Тому що я не знала - буду я жива, не буду я жива. Але я написала людям, щоб люди розуміли, що герої це, зазвичай, не відмінники. Це, зазвичай, трієшники. Це, зазвичай, люди, які просто можуть виконати одну функцію в потрібний час і в потрібному місці. І просто це помітить історія. Це не факт, що людина може бути по суті прямо героєм і все життя готуватись, як Геракл, заслужити героя. Це може бути Олександр Матросов, який, як то кажуть, послизнувся і впав на амбразуру дзоту. Але це зафіксувала історія. Тому  я пояснювала, що героєм може бути кожен. Що не треба, як би, вірити тільки в те, що якісь одні символи світу, що можуть врятувати весь світ. Скільки треба було сказати цих слів, щоб мене почув кожен... Людина ж хоче чути те, що вона хоче. Хтось хотів чути, що Савченко - герой. Хтось хотів чути, що Савченко - вбивця. Тому це все залишається виключно в уяві людей. Такою, якою є людина, її може знати тільки невелике коло людей, які можуть дотичні бути до неї, з нею поспілкуватися.

- Ви, в принципі, від початку цієї історії Надії Савченко, коли стали медійним персонажем, і до кінця... фактично так і сталося. Жанна Д’Арк - це людина, яка спочатку зробила короля, потім вона стала жертвою, фактично, того ж короля.

- Вона - жертва пропаганди, коли спочатку підносять тебе, а потім пропаганда опускає. Тут аналогію можна провести.

- Я пам’ятаю Ваше повернення в 16-му році. Тому що це був медіавибух, як би очікували Вашого повернення, але я тоді працював на NewsOne, і Ви саме прилетіли, я пам’ятаю по хвилинах Ваш приліт. Як ми стежили, як літак летить з Російської Федерації, як він там на радарах і т. п. Паралельно там Александрова і ще одного...

- Єрофєєва.

- Єрофєєва, так, обмінювали Вас. І саме на мій слот Ви тоді потрапили. Я пам’ятаю купу журналістів, на Вас тоді всі очікували. Це була справжня українська сенсація. І коли Ви всіх своїм прильотом і появою босоніж шокували, коли Ви накинулись на журналістів, Ви знаєте, тоді вперше я почав змінювати до Вас ставлення вже в позитивний ключ, навіть особистісний.  Тому що мені було, по-перше, приємно бачити перелякані очі журналістів, які трошки не зрозуміли Вашу поведінку. І мені теж вона певною мірою була незрозуміла, але Ви сказали дуже цікаву річ… я точно не сформулюю: Ви сказали - зараз ви із мене робите героя.

- Ви даруєте мені квіти, завтра будете кидати в мене каміння.

- Будете кидати в мене каміння. А чому Ви так сказали тоді? Що Ви тоді готували для України і для українців, що Ви вже попереджали - той, хто почув, той почув, да, про такий сценарій. Скажіть, будь ласка.

- Я нічого не готувала, я відчувала. Розумієте, я ж досить доросла людина все-таки. І маю  досить розумну голову, аналітичний склад розуму, для того, щоб зрозуміти, як пропаганда нагнітає, і це ж не тільки перший раз я це бачила по відношенню до себе. Ми ж ту саму Жанну Д’Арк привели в приклад. Я бачила, в принципі, як швидко загоряються зірки, і швидко там згасають. Я все це розуміла. Тим паче, я вже розуміла, що я потрапила в сферу політики. Я була просто в сфері армії Збройних сил України. Я була в сфері війни. Це одне діло. І коли вже я потрапила в сферу політики, я розуміла, що зовсім по-іншому буде крутитися вода. І що треба було зрозуміти журналістам. Я розумію, що журналісти звикли працювати так, що коли хтось сходить з трапу літака, це відразу посмішки, відразу махання рукою або виїжджання на велику сцену, з мікрофоном там, з подяками, з розплескуваннями всіх цих емоцій. Журналісти не врахували одного. Їм взагалі мало відома і зрозуміла була така специфіка, що таке - зустрічати людей з полону. Це зараз ми вже почали зустрічати їх багато і почали розуміти. Перше - що в людини дуже сильно страждає обмежена оперативна пам’ять і взагалі пам’ять. Тобто якась глибока є, але людина не встигає засвоїти велику кількість нової інформації. От ви жили пару років в закритому якомусь приміщенні, нічого не відбувалося. А тут іде вир подій, ви цього просто не встигаєте засвоїти.

- Хіба ж Ви до цього не готувалися? Ви ж розуміли, що Ви ікона, герой! І Вас будуть зустрічати.  І що до Вас буде купа уваги. А в суді Вам так само було, напевне, коли приїжджала Ірина Геращенко, Вас підтримувала там, Цеголко, всі. Це ж люди, це ж теж велика увага. Там багато було російських журналістів. Ви ж очікували, що так буде. 

- Як би так от пояснити українцям, щоб ви не у всіх людях бачили марнославство, яке дуже часто притаманне політикам. Коли ти сидиш, ти очікуєш одного - вб’ють тебе завтра чи не вб’ють? Засудять тебе довічно, або на 22 роки, чи не посадять? І ти думаєш про те, які етапи, які концтабори, як там холодно, як там голодно і решта. Ти аж ніяк не думаєш, як я повернуся і яку промову я виголошу. Розумієте? Ти не ходиш, як ото депутати, із папірцями, і перед дзеркалом не декламуєш. Тому не треба думати таку дурницю, такого і близько немає. І людина ніколи не знає остаточно, повернеться чи не повернеться.  Тому я аж ніяк не планувала цього всього. Я була дійсно сама собою. Я була абсолютно відверта з журналістами. І журналістам треба було просто зрозуміти, що ви могли зламати людину, практично, якби це, наприклад, не була я. Оцим своїм накиданням, оцими камерами, оцим шматуванням інформації. Ви ж не дивилися на мене, як на живу людину. Ви дивилися, як на символ, якого треба або почати любити, або почати ненавидіти. Всім було просто цікаво. Просто цікаво. Людина від цього просто могла зловити стрес. Людина могла почати заїкатися, припинити говорити. Людина могла впасти в депресію, ще в щось. Треба було розуміти, що просто так робити не можна. Але я з багатьма журналістами після того говорила, що, як ви так себе поводили? Вони мені теж - от, ти там босоніж, ти там те. Я кажу - а ви себе як поводили? Так, ми розуміємо, що неправильно ми там, але ж нам було цікаво. Кажу - а мені теж було цікаво. Мені було цікаво, як ви будете бігти від мене, коли я на вас крикнула. От і все. 

- Цікаво. І потім була пресконференція, така розлога. Ви спілкувались з журналістами, виходили на перекури. І справді, така неформальна поведінка, потім неформальна поведінка у Верховній Раді. До речі, це когось шокувало, теж босоніж на стільці чи ще щось. От цікава історія була, ваша заява, коли Ви матом сказали про те, що тут ошукують, м’яко кажучи, в парламенті. Сидять і тут всіх ошукують.

- Так, це, напевне, єдиний раз, коли я сказала матом в парламенті.

- Зараз це вже не дивина.

- Зараз так.

- Я порівнював останній скандал, який там відбувається, навіть, яка всередині відбувається переписка. Я вас згадую, просто думаю - тоді багатьох шокувало, що Надія  Вікторівна застосувала обсценну лексику, як зараз вишукано треба говорити. Зараз нові лідери, це абсолютно норма. Притому, бачите, це норма у внутрішніх чатах, коли один до одного вони так між собою ставляться. Це те, що викликає питання. Серйозний момент, який мене дуже цікавить, - Ваш погляд і Ваші відчуття. Я постійно повертаюсь до подій Майдану. Тому що мені здається, поки ми не зрозуміємо, що там відбувалося, у нас не буде майбутнього. Можливо, не буде. А можливо, буде. Ви зараз заперечите.  Я передивився відео з Вашою участю, котрі потрапили на YouTube, коли Ви стали відомі, коли Ви були - наскільки я розумію мізансцену - між протестувальниками такими активними з масками, з камінням.

- Між ультрасами і ВВшниками.

- Це були ультрас і ВВшники все-таки чи Беркут?

- ВВшники, беркутівці там були далеко за спиною.

- Опишіть ці події і скажіть, Ви відчували, що йде напруга з обох боків чи як? Чи вона кимось була інспірована? Чому Ви там опинились, тому що Ви стояли спиною. Я просто оцінюю, думаю, Ви військова, Ви розумієте, що спиною ти стаєш до людей, від яких не очікуєш атаки. А обличчям Ви стояли до тих, хто був якби майданівцями. В мене питання - чому Ви не боялися тих, хто стоїть позаду? Мається на увазі, урядові війська.

- Я зрозуміла. Ви говорите зараз про одну вирвану мить.

- Так, просто цей момент, а можемо і загально поговорити потім, Ви розкажете про інше.

- Це тільки одна якась фотокартка. Я повернулася спиною і до одних, і до інших, так. Тому що я вважала, що не треба очікувати взагалі ні від одних, ні від інших якогось нападу ззаду. І Ви кажете - поки ми не розберемося. Кожен українець для себе знає, що відбулося на Майдані.  Особливо коли хтось, хто там дійсно був. Тут вся справа в тому, чи поставить держава крапки над "і". Тобто чи поставимо ми крапки над "і" в історії. Чи поставимо ми крапки над "і" в правовому полі над цим процесом взагалі. Це було б зробити добре і правильно. Того що інакше, є в нас майбутнє чи немає - воно-то все одно є. Залежить від того, яке воно буде, те майбутнє. І краще, для того, щоб його покращити, розібратися у минулому і винести з того висновки.

- Давайте розберемось.

- Тому я дивилася, що на той момент відбувалося. Я розуміла, ще є “Беркут”. Я розуміла, що це люди, які будуть виконувати накази злочинної влади. В нас кожна влада злочинна. Я розуміла, що стояли ВВшники - це просто хлопці, яких ставлять там заградотрядами, і їх просто виводять, так. Вони нічого не будуть робить. Вони з місця не зійдуть, бо в них наказ. Вони і не розбіжаться. Вони і не повернуться. Вони будуть просто стояти.

- Атакувати будуть? Вони могли атакувати?

- Вони атакувати не могли. Атакував “Беркут”. Вони розходилися, і атакував Беркут потім. І потім я вже дивилася, коли вже були там, це було Вогнехреще, як його назвали, так, 19 січня. Я вже дивилася, що під ранок цієї всієї боротьби ВВшники тоже почали атакувати. Самі хлопці - хтось стояв, а хтось уже найбільш, скажімо, озлоблений, кидався.

- Ну, в них теж могли здавати нерви.

- Звичайно. Вони теж ішли битися. Тому що їх так само попалили. Їх так само побили камінням, і вони теж рвалися за “Беркутом”. Ну аякже? Старші ж показали приклад? От вони ж теж хочуть бути хорошими “ментами” в майбутньому. І це все. І точно так само хлопці-ультраси  з Майдану. Вони теж були озлоблені. Вони теж сказали, що досить стояти, ми вже йдемо, ми прориваємо цей кордон. Не захищаєте Верховну Раду - ми просто підемо і її спалимо. Чого ви тут стоїте? Я зрозуміла, що це все просто сутички. Знаєте, коли велика компанія, люди втрачають здоровий глузд. І направляти, скеровувати, зупиняти якось це все - це треба мати даже не те, що велику харизму, щоб це робити з сцени. Це взагалі треба мати неабияку енергію, щоб цим всім навчитися керувати. Я намагалася дійсно сприйняти це хоча б в тих місцях, де не треба було почати озлобляти. Я розуміла, що неможливо втримати весь кордон, тому що все одно почалася бійня. Все одно почалася стрілянина в кінці там, за місяць. Все одно в нас були жертви. Це треба було зрозуміти, ну, хоч хтось же мав зберігати холодну голову в той момент. От я намагалася це робити.

- А Ви не припускаєте, що холодну голову зберігали ті, хто, власне, мають енергію, стояли на сцені Майдану - і от вони точно розуміли, що за процеси.

- Я розумію.

- Психологія натовпу - або не натовпу, а окремих груп. Тому що ми ж розуміємо, що там були різні люди абсолютно, різні групи. Одні керовані, сотні, не сотні. Були ті, хто просто приїздив перед роботою і після роботи. Я знаю людей, які мені казали про те, що я там на день народження їздив, відбивався від “Беркуту”. Я  завжди запитував - навіщо ти це робив? Чому саме? Але це робилося між якимись проміжками роботи, да. Тобто це якийсь такий був як вияв енергії, громадянської позиції. І в кожного щось своє. Але була група людей, які однозначно точно розуміли, що тут не тільки на Майдані відбуваються процеси. Що вони відбуваються ще й між окремими групами - промислово-фінансовими, політичними. Розумієте, не просто ж так це все визрівало, визрівало. Мене завжди дивує фабула, яка представляється або представлялась кілька років українському народу, - в тому плані, що мирні акції протесту влаштували, не захотіли йти до Росії, хотіли до Європи. Янукович три місяці був тут, жив  з Майданом, а потім вирішив його розстріляти ні з того, ні з сього. Мені здається, ця фабула не дуже витримує критику. У Вас яка фабула цих подій?

- Я на той момент було старшим лейтенантом. Я не спілкувалася з політиками. Я не ходила на ефіри. Я не знала журналістів. Це Ви знали цих політиків. Це Ви розуміли, яке вони насправді всередині гівно. Я бачила їх на сцені, часто. Я бачила їх не на одному Майдані на сцені. Тому що я дійсно є учасником кожного Майдану, напевне, який відбувається в Україні. Я чудово розуміла, що вони брешуть. Я чудово розуміла, що вони людей зіштовхують. І опозиція, яка вийшла проти Януковича, така сама, як і Янукович. Це вже зараз, коли я була народним депутатом, я дізналася дуже багато нюансів, я зрозуміла, що відбувалося і хто тоді цим керував. Тоді ми просто знали, що є сили, які зіштовхують. Кожна мисляча людина це розуміла. Але нічого не робити, не захистити свою позицію, не почати показувати владі, де її місце, означає залишити владу тирану. Ми зараз говоримо - добре Майдан чи погано. Якби тоді влада Януковича перемогла на Майдані, вона б тільки укріпилася. Ви розумієте, ми б тоді через кров прийшли до тоталітарного режиму. Раз розстрілявши Майдан, можна розстрілювати кожен день. І люди більше не вийдуть. Тому ми змели цю владу. Нам треба було змітати владу Порошенка. Нам треба буде змітати ще багато влад, поки  влада не навчиться чути людей.

- Ви кажете - "змітаємо". Вам не здається, що  з кожним змітанням ми будемо втрачати окремі території? Я не знаю, у що це  може вилитись. Але оце змітання - воно до добра не доводить.

- Ви знаєте, ми до того не один раз змітали владу. Ющенко приходив так само на Майдані. І все решта. Річ у тім, що поки Росія не “допомогла”, в принципі, наші внутрішні процеси проходили без втрати території. Вони проходили з якимись втратами усередині країни, для людей, можливо. Хтось був ув’язнений.

- Росія “допомогла” в усьому. Конкретизуйте позицію, що Росія “допомогла”.

- Росія “допомогла” вкрасти території, тобто “допомогла” забрати, анексувати території. Чому? Тому що коли ти слабкий, хтось із сусідів цим скористається. Чому ж не скористалася Польща, Угорщина під час Майдану? Слава Богу. Але скористалася цією ситуацією Росія. Я розумію, що, як Ви кажете, при змітанні влади можуть бути процеси втрати територій. Але зараз 5 років владу Порошенка так ніхто і не змів, а території ми так і не повернули. Навпаки, ми їх тільки і втрачали далі, втрачали й втрачали.  Тому боятися, розумієте, - от краще будемо сидіти так, як є, аби території не втратити... А що нам тоді ті території? Хтось так сильно їздив часто на Донбас? Чи хтось так сильно любив Донбас? Ми ж зараз бачимо цю ситуацію в суспільстві. Але при цьому не захистити взагалі своє майбутнє, залишити його в тому стані, щоб  не можна було розвиватися... Не можна було забезпечити. Не можна було піти в суд і елементарно захистити свої права. Не можна було ніколи чесно заробити в державі гроші. Треба було або поїхати, або заробляти їх в країні нечесно. І жити в такій ситуації ми не хочемо. Ми хочемо, щоб колись наші майбутні покоління нічого не втрачали і ні за що більше не боролися, а просто могли жити в цивілізованому світі. За це треба боротися зараз.

- Це вже Ви як політик говорите.

- Та ні, це я говорю саме як людина. Я чого говорю про майбутні покоління, людям, можливо, це ближче. Я то уже  розумію, що роблю вибір без майбутнього покоління. Тому що в такому житті, якщо я не доб’юся того, щоб завтра можна було жити добре, то для чого народжувати дитину, щоб вона завтра жила погано? 

- Війна і її продовження або припинення у зв’язку з подіями, які були після Майдану. Ви кажете про допомогу або недопомогу, участь Російської Федерації. Ви потрапили після Майдану в зону АТО. До речі, цікавий момент. Коли Ви були у російській в’язниці, в той час, паралельно, Руслан Коцаба уже був затриманий в СІЗО, і за заклики не йти на мобілізацію там була стаття за державну зраду, достатньо важка. З’ясувалося, що він під час літніх подій 14-го року записав з Вами інтерв’ю, де Ви говорите про своє ставлення. Це інтерв’ю мало хто бачив, тому що воно вже спливло після того, як про Вас стало відомо. І акценти, які я для себе виокремив, були мені дуже цікаві, - що конфлікт має елементи громадянської війни, що не є правильним. Військове керівництво може застосувати воєнний стан задля отримання зірок на погонах. Я не повністю цитую, але приблизно такі меседжі. У вас вже було якесь ставлення - не таке прямолінійне, як від Вас, напевне, очікували ті, хто спостерігали за Вами, коли Ви були в в’язниці.

- Я подивлюся те інтерв’ю, я не точно пам’ятаю фрази. Воно там зовсім невелике.

- І тоді ні Коцаба не знав, напевне, з ким він спілкується, ні Ви тоді, напевне, не дуже розуміли.

- Так, тоді було багато і журналістів. Ну як, не так багато...

- Ви сказали - я чинний офіцер армії, але я звільняюсь, тому що...  І далі будете захищати країну і тому подібне. Поясніть мені от ці слова.

- Пояснюю. У чому залишаються мої однозначні меседжі і взагалі однозначне ставлення до таких чоловіків, як, наприклад, Коцаба і Дроздов. Це антиподи. Один проросійський, закликає не до мобілізації, бо “немає чого воювати”, і як би говорить про те, щоб з Росією товаришувати, ну якось так. Другий весь такий радикал - з Росією воювати до кінця, але при тому теж сам говорить, що він пацифіст, воювати не буде. Я до всіх цих чоловіків ставлюся погано. Я не вважаю, що можна боятися йти захищати свою країну. Я не вважаю, що про це ще можна говорити і закликати інших не захищати країну. Я не вважаю, що можна прикритися релігією, що ти не будеш вбивати братів по вірі, тому що йде війна. Я таких чоловіків зневажаю. Не дивлячись на те, що в них є якісь риси, за які їх можна поважати. Так от, дві абсолютно різні людини. Один зі Львова. Другий з Києва чи звідки там...

- З Івано-Франківська.

- З Івано-Франківська - тим більше. Один на телеканалах Newsone, 112,  ZIK, ще десь. Другий виключно на львівських телеканалах, бо з ZIK він пішов. Начебто абсолютно різні люди, вважають себе ворогами - а по суті вони абсолютно однакові. Вони чоловіки-боягузи. І замість них багато жінок змушені проявляти сміливість. Тепер стосовно того, що я заявила і чому я пішла на фронт. Я бачила, як  починали збиратися якісь Майдани, мітинги, від Тернополя до Донецька, під ОДА. Це були люди, які там бунтували. Звичайно, це були якісь олігархічні групи, які їх направляли, фінансували. Але коли я побачила перших росіян, російських громадян, російських солдат із зброєю в мене на території, я зрозуміла, що це війна. І тому іти воювати, захищати свою територію треба. Армія України все ще чекає. Я розуміла це ще в Криму, коли треба було вступати в бій. Але армія України все ще чекала на наказ. Тому я пішла добробатом. Чому я сказала, що в цій війні є елементи, скажімо так, громадянського конфлікту? Тому що конфлікт є конфлікт. Він може бути не збройний. Конфліктувати суспільство може постійно. Якщо не доводити до збройного конфлікту, це може бути просто громадянський конфлікт в чомусь. В різних підходах до децентралізації. В різних підходах до бажання самоорганізації і якогось самоврядування у себе на місцях. Це може бути різний конфлікт. Чому його довели до військового збройного конфлікту - тому що з’явилася зброя. Зброя так просто не з’являється. Якщо зброя з’являється десь і якщо її не захистили так, як повинні були, десь на складах. І якщо її підвезли, наприклад, із-за кордону або із тилу, це означає, що комусь це було потрібно. І тому я сказала те, що я бачила. Війни не буває чорної або білої. Війна завжди сіро-буро-малинова. І це треба зрозуміти.

- Нам так її не показували.

- Звичайно, що не показували.

- Нам показували, що воно або біле, або чорне. Ви кажете, що зневажаєте тих чоловіків, які не пішли воювати. Тоді Ви маєте поважати тих, які пішли воювати, але по іншу лінію розмежування. В них теж є якісь свої ідеї. Чи Ви вважаєте, що там винятково російські війська, винятково російська зброя і теж своїх ідей не було? Ми ж розуміємо, це ж події після Майдану. Ми й Майдан так само неоднозначно сприймаємо. В суспільстві неоднозначно сприймали цей Майдан. Тому як виходити з точки зору того, що на країну напали і треба було йти її захищати. З іншого боку, а що тоді думати Луганську і Донецьку? В цій історії? От як Ви це сприймаєте? 

- По-перше, там зброя дійсно в руках не лише російських солдат, хоча в них вона теж була. Як людина в іншій людині, особливо у воїні, чоловікові, і взагалі в людині, в жінці - не важливо - я поважаю ті якості, що ти готовий йти на смерть заради своїх переконань. Якщо ти в них віриш. Тому я й не почала говорити саме ту риторику, що була дуже незрозуміла, що і з бойовиками теж треба говорити. Людина, яка не побоялася стояти на смерть за свої переконання, уже заслуговує на якусь повагу за її людяні внутрішні якості. Але є дуже багато людей, які пішли на фронт не тому, що вони в чомусь переконані або готові захищати свої переконання, а тому що війна - це місце вседозволеності і безнаказаності. І це страшні люди. Це люди, які пішли проявляти свої найбільш низменні, низинні людські прояви. Маргінали. Гвалтівники. Просто садисти. Таких людей теж на фронті багато. І з одного, і з другого боку. І це теж треба розуміти. Я тому й не почала казати якось однобоко тільки про Майдан або про війну, що десь було правильно, а десь неправильно. Немає там нічого правильного. Немає нічого правильного в конфліктах. Історію пишуть переможці. Будуть переможці - ми приймемо їхню позицію. Але при цьому війна ніколи не буває чистою. Тому сказати про те, що вони відстоюють, як вони це роблять, зі зброєю... А тепер чому ми опинились по різні сторони барикад - тому що їхні переконання розійшлися з моїми. Я люблю Україну. А вони вибрали чомусь підтримати Росію, тобто бути колаборантами проти своєї держави. Чому вони не знайшли іншого способу, щоб їх почула їхня влада, домовитися якось? Чому вони не могли вийти на Майдан, не зробили якийсь свій Майдан? Чому вони повірили в те, що, якщо Росія дасть зброю, або якщо Росія анексувала Крим, вона допоможе чимось і їм? Розумієте, все це дуже глибокі процеси внутрішньої людської психології. Якщо розбирати це, на це треба витрачати не одну годину часу. 

- І це складні речі. Але, тим не менш, були такі гострі реперні точки, які збурюють суспільство по одну і по іншу сторону.

- Тому що всі звикли, що політики говорять виключно однаково. Якщо взявся за цю точку. Для того, щоб не розбурхувати людям свідомість, не вчити їх думати, а просто зомбувати і клонувати, треба просто говорити одне. От я на такій позиції стою, я маю тільки таку риторику казати. І казати, що війна біла тільки з нашого боку, а чорна з іншого боку. Так політики і роблять - тоді їм простіше, вони тоді здобувають свій електорат. Вони тоді нічим не ризикують. Вони тоді притримуються своєї, скажімо, компанії однодумців. Але якщо правда не тут, якщо вона десь посередині, чому її не треба шукати? Я для цього ризикувала, говорячи ті речі, які не є популярними, мало хто мене розумів. Але всередині це відчуває кожна здорова глуздом людина. 

- Відносно маргиналів і тих, хто опинився на фронті. Є різні версії того, як Ви потрапили до полону. Одні розповідають про героїчне відбивання айдарівців, тих, хто хотіли зупинити “Гради” і потрапили в якусь засідку. Там дуже багато версій. Знаєте, як на полюванні - п’ятеро людей піде на полювання, і кожен свою версію розкаже. Була й інша - що Ви визволяли своїх побратимів, які опинилися в гольф-клубі, які там займались мародерством. Яка версія є найбільш вірогідною і що Ви про це можете сказати?

- Знаєте, слухаючи ці дві версії, я завжди кажу - шукайте десь правду посередині.

- Мені важко знайти її посередині. Розкажіть мені Ви.

- Звичайно. Не розкажу. Тому що кожна війна має термін військової таємниці. Це п’ять років по закінченню війни. Війна ще не закінчилася. Будуть якісь судові процеси колись, не буде - на це ми подивимося. Може, правда війни просто помре з її героями і з її антигероями. Можливо, якщо колись треба буде, я про неї заявлю. Але я не буду зараз розповідати тонкощі і нюанси тільки для того, щоб, як багато хто любить, копирсатися в бруді, перетягнути це на свій бік, якось викрутити. Дурні менше правди знають, краще сплять. Так от: не лізьте туди, якщо вас там не було. Ніхто не може знати правду бою, тому що навіть в бою ти бачиш 100 метрів від себе і не далі. Колись прийде час, і Ви будете знати всю правду. А зараз хай поки брешуть ті, кому дозволяє совість рота відкривати. 

- От бачите, начебто в кулуарах і не в кулуарах військовий прокурор Матіос говорив про те. Взагалі, в Айдару є десятки кримінальних справ.

- Матіос якраз дуже добре знає, що трапилося, тому, в принципі...

- Він добре знає, але він теж правду не каже.

- Я не чула від нього особливо багато правди, хоча якогось разу він намагався розказати. Що я там робила, і що я там не пила, і що я там не мародерила, і що, дійсно, я побачила ту ситуацію і в неї попала в таку, яка вона є. І виправити її наче можна було, але не хватило тоді, скажімо так, командирських зусиль для того, і тому пішло все так, як пішло. Пішло багато по яких моментах, скажімо, це все неправильно. Але вже так трапилося. Трапилось, то трапилось. Розумієте, уже назад нічого не виправиш. А правда, якщо колись треба буде, вона просто має лягти в підручники історії, щоб не допускати помилок.

- Якщо це буде правда. Якщо її будуть писати не переможці, а історики. Ну, бачите, Ви кажете, що історію пишуть переможці, а якщо її пишуть переможці, то, значить, це неправда.

- Історики це історики, так. Якщо її пишуть очевидці… Ви можете побачити дуже багато книжок, написаних навіть про той самий Айдар. Ви берете ті всі книжки і читаєте. І Ви читаєте історію очевидця, як людина іншими очима бачила іншу людину і події. І коли Ви бачите одні й ті самі події, описані двома людьми, ви розумієте, що люди їх бачили зовсім по-іншому, хоча вони були дійсно там очевидцями. Вони навіть це бачили під різним кутом зору. То про яку об’єктивність ми можемо говорити?

- Я це розумію, тому Вас і запитую. Можливо, Вас 50 разів запитували про це, але я розумію, що кожна особа - і Віра, сестра Ваша, - якимось чином брала участь. Вона може свою історію розповісти і все. Але зрештою було дві версії. Потрапили в полон, і Російська Федерація звинуватила Вас, що Ви причетні до вбивства журналістів, які були теж в зоні бойових дій. Ми не будемо заглиблюватись, вже дуже багато про це говорили. Ви кажете про тих, хто не пішов... хто не пішов захищати Батьківщину, а хто пішов воювати, але на стороні Російської Федерації або як колаборанти, як Ви їх називаєте.

- Не обов’язково. Там все по-різному. Розумієте, хтось воював, тому що він вирішив, що так правильно, і він розумів, що йому допомагає Росія. Любив він Росію не більше і абсолютно не вважав себе її прихильником. Просто люди потрапили у таку ситуацію. Назад уже відійти не можна, все. Тобто перший постріл пролунав - і все.

- І впливати на ситуацію вони, можливо, й не могли певною мірою, тому що їх і не питали. Я зараз до чого веду. Було два образи - в Україні і в Російській Федерації, і відбувається така історія, коли Ви, вже будучи народним депутатом, потрапляєте на непідконтрольну територію. Ви побували у утримуваних осіб... українців, які перебували там - я навіть не можу визначити...

- Українських полонених. 

- Так, потім Ви повернулись і вже сприймались у парламенті, фактично, як зрадниця, Вас виключили з фракції. Олексій Гончаренко казав, що - бачите, "наша Надя приехала, а она, оказывается, и не наша".  Отут відбувається той злам сприйняття Вас українським народом. Що це за період? Чому Ви туди поїхали? І взагалі як Вам це вдалося? Що я не можу зрозуміти - Вас в Російській Федерації сприймали як люту вбивцю. Тим паче, це, напевно, відбувалося в ОРДЛО, вони так само дивляться російські канали. І потім Ви опиняєтесь на тій території. Як Вам це вдалося? Хто наводив ці контакти? Як це відбувалось?

- Магія психології. Ви знаєте, мені так важко відповідати на одні й ті самі питання по сотому колу. Постійно однаково поставлені і з однаковим нерозумінням. Я Вам ніколи не поясню у 20-ти секундах, як так відбулося. Ті люди, які мене називали зрадником, самі, в принципі, були зрадником України. Вони сиділи при політиці, вони нічого не зробили для того, щоб звільнити хлопців і для того, щоб хоч якось змінити ситуацію в цій війні. Щоб хоч якось, скажімо, отримати перемогу, про яку вони багато балакали.

- Філософію Вашого потрапляння я розумію. Я не розумію, як Вам вдалося потрапити до ворога, з яким Ви воювали і у їх очах були вбивцею і тому подібне.  І тут раптом Ви з’являєтесь на цій території.

- А тут все, крім філософії. Я знаю, як вам просто відповісти на це запитання. Ти можеш перемогти ворога тільки тоді, коли він почне тебе поважати. Все. Крапка. Я все сказала. 

- Гаразд. Юрій Луценко. Дуже важко пояснити, особливо закордонним оглядачам, як людина, за яку півсвіту боролося, яка нагороджена найвищою державною відзнакою, стала ворогом країни. Цитата після того, як Ви вже сиділи в українському СІЗО за те, що хотіли підірвати, за версією Юрія Віталійовича Луценка, Верховну Раду, Адміністрацію Президента і решту державних органів.

- Дуже важко пояснити, особливо нашим закордонним оглядачам, чому така людина, безпринципна, мерзенна, корупціонер, продажна, підла, пристосуванець в політиці, як Юрій Віталійович Луценко, 28 років був при українській політиці. Як присмоктався ще комсомольцем, так і не відлип ярим націоналістом. Оце важко пояснити нормальному цивілізованому світу. Як політики, які є крадіями, обираються сотий раз підряд українським народом. Як вони без освіти обіймають високі чини й посади. Як вони верзуть таку ахінею, необдуману, непідтверджену, абсолютно непрофесійну. А при цьому залишаються Генеральними прокурорами. Оце важко пояснити. А те, що влада не сприймає людину, яка не йде грати за її правилами, те, що з людини спочатку роблять героя, а потім роблять ворога народу, коли це вигідно. Те, як діє державна пропаганда на догоду владі. Те, якими переляканими бувають політики, коли бачать людину, яка може затьмарити їх своєю, скажімо, аурою, своїм рейтингом. Оце, в принципі, пояснити легко. Що не зрозуміло? Їм треба було кудись мене подіти. Порошенку дуже треба було. Ну, добре, хоча б не вбили, ну, зате посадили на рік у в’язницю. А як садили. Як я проїжджала на ту територію, все це решта. Нехай всі ці тонкощі розкажуть спецслужби України. Як їздить контрабанда. Скільки кому платять. Ви ж не хочете у це вірити, а я поки  не можу, на жаль, це розповісти. Потім це все стане на свої місця. 

- Ні, я повірю. Я і в контрабанду вірю. Я багато у що вірю. Я хочу просто зрозуміти, якими стежками Ви потрапляли, і Ви ж таки звідти повернулися.

- Я поки залишу стежки. Я думаю, що ходитиму ними ще не раз, хай поки залишаються.

- Фактично, вас вдвох затримували з паном Рубаном. І там своя історія. До речі, в мене є знайомі, які у 14-му році завдяки Рубану отримали назад своїх родичів, і його дуже поважають дуже багато людей, насправді.

- А багато так само клеймлять і намагаються злити.

- І багато тому що, бачите, його представили як людину, яка перевозила зброю з непідконтрольної території. А фактаж якийсь там був? Ви, напевне, теж мені всю правду не розкажете, як це відбувалося. Але те відео, яке було оприлюднене, насправді говорило про те, що Ви щось таки задумували. Ви потім це пояснили політичною провокацією. Ви дотримуєтесь ще цієї версії, чи, можливо, Ви якось по-іншому вже поясните, зважаючи на те, що зараз немає Порошенка, немає генпрокурора Луценка, і Ваша судова історія зараз між небом і землею. Тому що Ви не в СІЗО - я не прослідкував, але в мене немає інформації, що у вас завершений судовий процес по цій історії. Тому я просто хочу зрозуміти оцей, знаєте, ролик "Бабах!". До речі, Ви настільки активно йшли на це і нічого не боялися. Це просто було видно. Оцей ролик "Бабах!", який показує, що людина готова знову сісти у в’язницю, тільки тепер не в Російській Федерації, а в Україні, що нічого не боїться.

- Боролася за кордоном, і не почала ховатися, просити політичного притулку там.

- Мені здалося, що найбільше вразило ваших колег по парламенту, які Вас любили чи ненавиділи, що Ви справді в цій розмові - чи це Ви так зіграли перед агентом Кедром чи як його там звали - сказали про те, що хтось же має загинути в цій історії. І мені здається, це багатьох шокувало. То що це було? Політична провокація? Ви відчували, що за Вами стежать, і Ви так грали цю історію. По Рубану, що він міг би виступати в таких спектаклях політичних, теж не скажеш, навіщо це йому. Що це все було?

- Ситуація була наступна. І Рубана, і мене вели по-різному. Тобто кожного із нас СБУ і Порошенко вважав своїм ворогом. І кожного з нас треба було якось знищити. От вони й намагалися це все сплести, як то кажуть, білими нитками. Ми нещодавно говорили теж з двома людьми про те, як, наприклад, змусити владу дослухатися, як зупинити якийсь законопроект, який влада собі надумала, лобіює і не можна це зупинити. Що треба зробити? І от ми говорили про те, коли закон про особливий статус ухвалювали, вони ж хотіли внести це до Конституції України. Ви пам’ятаєте той жахливий день. І коли влада зупинилася? Лише тоді, коли загинули ще чотири нацгвардійці. Це вже були  післямайданні часи, нова післямайданна влада, яка обіцяла, присягала українцям у “незраді”. І тут вони намагалися зламати Конституцію, і внести те, проти чого зараз вони виводять проти Зеленського Майдани, що от “Ні капітуляції”. Тоді це збирався зробити Порошенко, Парубій. Всі ті, хто на собі сорочки рвали. Вони ж всі такі добробати. Всі так воювали. Всі так захищали. І вони збиралися так продати Україну. І невже Ви думаєте, вони б цього не зробили, якби не загинуло чотири людини? Якби хтось не кинув гранату? І, на жаль, загинули не чотири політики, а чотири нацгвардійці. Знов народ стикнули з народом, знову є жертви. І тільки тоді влада зупиняється. Я коли два роки сиділа в тій Верховній Раді, все думала, як зупинити їхні злочини. Ну, неможливо - вони не бояться нічого. Вони відчувають себе Богами. Їх буде захищати “Беркут” сотні разів, причому вчорашній “Беркут”. Сьогоднішні АТОвці були на Майдані, були в АТО, повернулися, - і вони стануть в ряди того ж “Беркута”. Тобто стануть тим же “Беркутом”, і будуть точно так же йти проти народу, коли їх завтра пошлють за те, що їм платять зарплату і вони при посаді. І знаєте, це наша дилема, з якої неможливо вирватися. І як, дійсно, оце порочне коло розірвати для того, щоб нікого не вбити? Треба було зробити так, щоб їм стало страшно. Розумієте, коли вони постійно тебе записують, постійно за тобою шпигують, думають, що ти їх не бачиш. При цьому бачать, що ти про таке говориш, не можуть в це повірити. Коли вони самі тобі дають зброю. Звідки взялася зброя?  Що думаєте? Десь я її взяла з неба? Ні. Спецслужби ж її і видавали. І коли вони розуміють, що ти при зброї, так налаштована і от-от це можеш зробити. А ти ідеш і не показуєш, що ти цього не можеш зробити. Дійсно, піком було те, коли Матіос подзвонив депутатам у Верховну Раду і сказав - у неї в сумочці граната. Як розбігалися депутати - це треба було бачити! Я могла зробити тільки це. На жаль, я не могла зробити нічого більше в законний спосіб на той момент. В незаконний спосіб можна було робити багато чого. Але змусити владу якось починати чути, хоч на секунду, щоб їм стало страшно. Хоч щоб люди зрозуміли, чого вони бояться насправді. Тому що будуть же виводити ще не одні Майдани. Будуть виходить акції. Люди будуть мерзнути на Майданах. Будуть намагатися докричатися. Ви розумієте, не спрацювало. Поки Карфаген не зруйнований, не спрацювало. Прийшли молоді обличчя, ведуть себе так само знахабніло. Так само люблять гроші. Так само ламають Конституцію через закони, які вони ухвалюють. І їм не страшно. Нічого, я думаю, знайдеться той, хто і цих налякає.

- Добре. Останнє питання, можна в режимі бліцу - як хочете. Савченко - президент, прем’єр, голова парламенту?

- Людина вільна, незалежна, самостійна у щасливій багатій країні. Без турбот. Без проблем. Не обтяжена чужими проблемами і своїх не має. Отаке щастя. 

- Україна - процвітання чи розпад?

- Від процесів Нормандського формату і продажу землі буде багато що залежати. Ми зрозуміємо, процвітання чи процвітання через розпад.

- Але Ви загрозу бачите?

- Бачу, щосекунди бачу загрозу, так, є.

- Хто кумир?

- Ніхто. Не сотвори собі кумира. І це те, чого я бажаю кожному, хто дивиться на Надію Савченко, любить або ненавидить. Не створюйте собі якихось об’єктів для викиду енергії. Шукати в собі глибину краще, ніж дивитися на інших.

- Що українцям побажаєте ще в Новому році?

- Жити завжди з надією. Вона вмирає останньою.



 

Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Підпишіться на НАШ у соціальних мережах

Коментарі

фото користувача
Для коментування матеріалу або зареєструйтеся
+ Більше коментарів

Новини партнерів

Загрузка...
^