Надія Савченко: "В школі грала Вірку Сердючку і не вірю, що Бог написав Біблію"

21 листопада 14:10

Надія Савченко: "В школі грала Вірку Сердючку і не вірю, що Бог написав Біблію"

21 листопада 14:10

Інтерв'ю Юрія Тандіта з Надією Савченко в програмі "Добро і Зло" на телеканалі "НАШ".


Надія Вікторівна Савченко. Український державний політик, колишня українська військова.

Народилася 11 травня 1981 р., у Києві.

Після закінчення школи здобула фах модельєра - дизайнера та протягом року навчалась в Київському університеті "Україна" на факультеті філології й масових комунікацій. Згодом вступила до лав Збройних сил України.

Під час війни на сході в 2014 р. брала участь в АТО як доброволець батальйону "Айдар".

17 червня 2014 потрапила до полону.

10 жовтня офіційно визнана політичним в’язнем.

25 травня 2016 року Надія Савченко повернулася до України на спеціально делегованому літаку Президента України.

З 2014 по 2019 р. Народний депутат України VIII скликання. Має звання Героя України. 



- Дорогие друзья, мы продолжаем проект "Добро и зло". Сегодня у нас удивительный гость - государственный деятель, Народный депутат VIII созыва, Герой Украины, человек, который действительно искренне верил в то, что делает, старался служить по совести, узник Кремля, Надя Савченко. Надюша, мир тебе.

- Вітаю. 

- Рад тебя видеть с нами, в нашем проекте. Прошу традиционно нашего героя помолиться. Если это возможно, помолись.

- Зазвичай звертаюсь до Господа внутрішнім голосом. Ну, в принципі, молитва "Отче наш", яку знає кожен українець з народження. І нас  так само в родині цього навчили.

- Хорошо, мы можем помолиться.

Отче наш, іже єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і  прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. І не введи нас в спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь! Слава Богу!

- Как ты думаешь, Бог тебя любит?

- Бог любить всіх. І мене, я знаю, він теж любить.

- Оберегал ли Бог тебя, когда ты находилась в тюрьме? Если можно, расскажи об этом опыте.

- Я думаю, що в кожній в’язниці з двох, в яких я знаходилася, звичайно, що Господь був десь поруч і оберігав. І з дитинства я пам’ятаю, що Господь допомагав мені справляться з страхом, тому що, коли боявся темряви, в кожної дитини є такий період в житті, то коли треба було пройти по темній хаті вночі до кухні, ідеш, уявляєш просто собі образ Христа, який тобі показали в церкві, і тобі легше пройти, скажімо, в цьому темному коридорі. От, у в’язниці, мабуть, щось таке саме. Тільки що твої образи вже не такі яскраві, як в дитинстві. Вони вже трохи затерті, і ти вже бачив в житті всього дуже-дуже багато Але при цьому коли тобі легко, ти просто лягаєш і відчуваєш, як в тобі дзвенить музика. Тобто, дзвенить щось таке духовне. І ти розумієш, що, в принципі, нічого із того, що тут є, так дзвеніти не може. Значить, це те, що ти в дитинстві давно забув, той шлях, який тобі прокладав через темряву Господь. 

- А когда тебе было очень тяжело, наверное, думаю, что у тебя были такие моменты, что ты делала в этот момент?

- Коли була у в’язниці, написано було на стінах - Бога здесь нет! И нечего его здесь искать! І, не дивлячись на те, що, дійсно, багато людей говорять, що вони знаходять Бога у в’язниці, я не знаю, в душі я не скажу, що я атеїст, можливо, агностик. Тому що, коли мене запитують - чи вірите ви в Бога? Я кажу - Бог є. Я знаю, що він є. Для чого тоді в нього вірити? Напевне, я не приділяла, можливо, якоїсь такої духовності. Це відчувається на якомусь інтуїтивному рівні. Тому що, коли тобі важко, і коли ти бачиш людей навколо, від яких ти ситуативно залежиш, тому що вони тебе тримають, наприклад, да, і ніхто тебе не може випустить, не може звільнить, ти не бачиш в людях нічого доброго. Ти починаєш розчаровуватися. Напевне, Бог проявлявся виключно в тому, що він повертав віру в людей. Бо кожного разу, якщо якась складна ситуація, і ти вже на межі, ти знаходиш там серед ста людей одну хорошу, яка тобі посміхнеться, яка тобі підкине записочку тихенько, що ми з вами, не дивлячись на те, що ми ваші тюремщики, ми все одно розуміємо. І ти просто, я не розумію, це така посмішка, знаєте, із якимось плачем в душі. Ти розумієш, що да, Бог тобі показав, напевне, що не весь світ такий паршивий, як ти думаєш. І це поновлює віру. От, напевне, за це Богу дякую, за те, що віра поновлюється. 

- Я тебе откровенно скажу, что радуюсь, что ты сегодня с нами. Я хотел давно заполучить тебя, как героя программы. Скажи мне, откуда в тебе такая уверенность?

- Напевне, через самодурство, часто кажуть. Не знаю, чому. Ви знаєте, багато людей є, і моїх близьких, які от сумніваються, які з’їдають самі себе постійно. Можливо, я просто прийняла себе такою, як я є. Можливо, я ніколи над цим не замислювалася. Можливо, мені просто от подаровано такий склад, не знаю, внутрішній характер душі. Я не думаю про себе. Кожен день я думаю про щось інше. Якби я думала про себе, напевне, я шукала б в собі щось, впевнена я чи не впевнена, гарна я чи не гарна. А коли я думаю вдень про щось, що мені треба зробить, я думаю - от послідовно мені на це вистачить сил, я не бачу перешкод. Тому що я роблю те, в що вірю. 

- Сложился образ Нади Савченко, человека, который борется за справедливость. Ты романтик. Ты любишь скорость. Ты любишь высоту. Я знаю, что это были одни из главных причин, почему ты стала служить, стала прыгать с парашюта. Но вопрос справедливости. Веришь ли ты в то, что есть на земле справедливость?

- Ну, інакше б не жили. Я нещодавно говорила з директором своєї школи. Давно дуже з нею не спілкувалася, напевне, ще з школи як вийшла. І вона мені нагадала одну таку історію. Я вже про неї, звичайно, забула. Я постійно мала дискусії з вчителем математики, хоча дуже поважала цю людину. Але чому дискутувала, в неї була, скажімо так, авторитарна груба форма викладання. От вона могла кричать на нас. А я не те, що не любила математику, я її сприймала, мені був цікавий цей предмет, особливо геометрія. Але при цьому на будь-які крики, підвищення тону і приниження нас як людей, ну, учнів, я давала таку агресивну досить реакцію. Тому часто викликали мене до директора. І, коли мене викликали до директора, от мені зараз розповідає Галина Станіславівна, каже - прийшла вчителька математики, Любов Іванівна, і каже - я не знаю, що з цією Надіею робить. А я думаю - ну, як з тобою говорить? І починаю на тебе кричать. Не пам’ятаю, в якому було класі, але я їй сказала - а чого ви на мене кричите? Ви що, бариня велика? Вона каже - я подивилась, кажу - ні, бери вище, я цариця. Каже - я не знала, що тобі відповісти. Але справедливість, да. Тобто, справедливість це, коли тебе не принижують. Справедливість це, коли ти себе відчуваєш вільним і рівним серед інших. Справедливість це тоді, коли разом всі в однакових умовах. Важко то, чи легко, чи добре. Багато то, чи бідно. І да, напевне, от загострене почуття справедливості, воно десь з дитинства. Коли виробилося, не пам’ятаю. Але, якщо я бачу, і весь шлях свій я так проходжу, від школи, до армії. Тому кажуть - поганий, важкий характер. Тому кажуть - вперта. Тому кажуть багато що. Але я вважаю, що це хороша риса, тому що я ж не намагаюсь поставити себе вище когось. Я просто намагаюсь показати людям, що я не нижча них. І так само у всьому. 

- А разве в армии есть справедливость?

- В армії з цим складніше, але, звичайно ж є. Ну, все залежить від особи, і командир так само. Знаєте, дуже важливо, коли в армії є справедливість. Тому що те саме навіть покарання в межах статуту, воно залежить від того, наскільки ти зрозумів, скажімо так, суть, чому людина зробила так. Не просто сліпо покарати, а чому людина себе так проявила. Тому що для воїна дуже важливо проявить себе. Хоч у нас і була армія пострадянського періоду, коли всіх треба було зробити одноманітними і стадом, а насправді, дуже важливо, коли воїн проявляє свій характер, бо значить, він бою буде точно надійним. І головне - зрозуміти, який цей характер, і не зламати його. 

- Да, я знаю еще, что командир должен быть как отец родной. Потому что ребята, которые идут в армию, я служил в срочной службе, и в советской еще армии. И на 2 года мы просто отрывались от семьи, от родных. А шли еще пацанами. И, когда действительно сильный командир, и он относится к тебе, как к сыну, то это дорогого стоит. Ты с детства мечтала быть пилотом, пилотом боевых самолетов. Откуда в маленькой хрупкой девочке появились такие мечты?

- Я ніколи не була маленькою хрупкою дівчинкою. Я завжди була досить відгодованою дитиною, і досить сильною фізично.

- И ты не веришь в то, что тебя родители целовали голенькую в попочку, да? То есть, ты сразу стала солдатом?

- Ну, знаєте, дитина народжується зразу з своїм характером. І як би батьки нас не любили, як би вони нас не цілували, вони зразу бачили характер. І мама розповідала, як я там вередувала, коли мене пеленали. Тобто, для мене завжди була важлива ось ця свобода рухів. І коли мене запеленували, я кричала. Але тут же мене дисциплінували і виховували, що так треба. Не знаю, для мене, скажімо так, армія не складається більше з того, що це там робота для чоловіків, що це сурова робота. Для мене саме небо складалося з того більше, що це тривимірний простір, як в геометрії, є двовимірний простір, а є тривимірний. І ти там відриваєшся, напевне, скажімо, дальше від буденної своєї сутності, і ти можеш проявляти там себе в ширшому масштабі навіть свого прояву розуму. Тобто, тобі доведеться швидше реагувати. Тобі доведеться ні на що більше не відволікатися. Оце мене більше манило, як би сама техніка, ніж літаки. Звичайно ж, саме небо, це не передати. Це просто краса, яку ми любимо. Це море. Це небо. Це шторм. Це гроза. Це сонце. Тобто, це все те, що закладено в людині любити. Це вітер від природи. Тому, стосовно характеру, і того, чого вибір такої професії, для мене там якось немає нічого зайвого. Мені набагато простіше там, коли елементарно просто не думаєш, що одягнути. От, є люди, які, знаєте, зосереджуються на деталях, їм, можливо, це важливо. А є люди митці, які творять і відсікають все зайве. От, я, напевне, з тієї породи, які відсікають все зайве. 

- Почему тогда ты начинала с художника - модельера?

- Тому що в нас в людей, в нашому суспільстві, в Україні, діти не завжди можуть себе знайти там, де вони хочуть реалізуватися, відразу, куди вони хочуть поступити, в який ВУЗ. Батьки зазвичай вступають дитину туди, куди можуть, як то говориться. А в моїй ситуації батьки мене нікуди не могли вступити, ніде хабарів не давали, тому я весь той вільний час, поки я йшла до своєї мети, повинна була на щось використовувати. Використовувала на роботу. Використовувала на додаткові освіти. В мене є багатополярність.  Я грала в театрах, тобто якісь творчі прояви там якоїсь акторської майстерності, в студентських театрах, на сцені в школі. Починалося з тих самих пародій на Вєрку Сердючку, перепародіруєш щось, розкажеш. І так само малювати. Мені дуже подобається творити. Ну, це такий час, коли я роблю це для себе. Я не можу зробити це ремеслом. 

- А ты была поздним ребенком, ты младшая сестра?

- Я старша сестра. Ще менша є сестра, так.

- Ты средняя сестра?

- Нас дві.

- Ну, да, я знаю только Веру и тебя. Ты старшая сестра. Но ты все равно была поздним ребенком?

- Так, звичайно. Мене мама народила в 43 роки. Батькові був 51.

- Отец был строгим?

- Він був мовчазним. Тобто, його вся суворість висловлювалася в тому, що, коли він щось робив, це був порядок. Коли він говорив, що це не займай, то значить - це не займай. Він був людиною, яка постійно займалась самоосвітою. Він дуже багато читав. Він був інженером, тому він розвивався в своїй професії. Але він був дуже трудолюбивим. І сказати, що він був строгим - не строгим, він не кричав, не вищав, він тільки говорив одне, що вчитись треба добре, тобто, всі уроки повинні бути зроблені в школі. Якщо ми щось не розуміли, він сидів з нами, робив математику. При цьому, звичайно ж, міг там кричати. Нас могли батьки і вдарити, ми не виросли в родині там, де дітей не б’ють. Але це тоді, коли ми заслуговували. 

- А как вообще прошло детство Нади Савченко? Расскажи о нем.

-  У волі. Я от запам’ятала з свого дитинства, що я не пам’ятала, щоб мене в чомусь обмежували, але при цьому не була балуваною дитиною, тому що, наскільки мама розповідала з татом, що нас багато в чому обмежували. Просто, можливо, обмежували в тому, що мені не було важливо. Для мене було важливим завжди вільно гуляти на природі. Не надягати  те, що на тебе надягають. Або не одягатися тепло, коли на вулиці холодно, бо мені жарко. Для мене було важливо, щоб мені довіряли. Тобто, в нас було так, що ви можете гуляти скільки завгодно, головне, робота зранку повинна бути зроблена. Ви повинні прийти додому, принаймні. І це мені, в принципі, досить подобалося. Тому що це, напевне, формувало характер відповідальності за свої вчинки. Тобі дають волю на виконання того, що ти хочеш, але ти несеш відповідальність за те, що ти зробив. 

- Я все-таки хочу вернуться еще к отношениям твоим с родителями, и особенно с отцом. Была ли ты с ним искренняя? Я знаю, что он рано ушел, да, в 2001-м году, по-моему?

- В 2003-му році, я якраз йшла служити в Збройні сили.

- Вот, какие у тебя были с ним отношения? Говорила ли ты с ним откровенно? Просила ли ты прощения, возможно, у него, если были такие случаи? Была ли эта связь?

- Для мене ніколи не було проблемою попросити вибачення, якщо я щось нашкодила. Тобто, я якщо неправа, я казала - тату, вибач. Напевне, не було ніяких таких якихось духовних, скажімо, дисгармоній між нами, щоб доводилося просити вибачення за якусь глибоку образу. Я пам’ятаю єдине тільки, що був період, коли, як кажуть, важкі  підлітки, і коли треба було відстоювати якісь нові права в родині, напевне, це 15 - 17 років, то в нас були досить гострі сварки. Ми могли іноді мало не до бійок доходити. Ну, це тому, що, напевне, ми хотіли, щоб наші батьки між собою більш дружно жили. Тому що постійно сварилися часто, і нам хотілося, щоб вони вже починали розуміти, що вже немає чого сваритися. І тому, напевне, да, я могла бути досить такою агресивною, буйною, але при цьому я не пам’ятаю, щоб у нас в родині коли-небудь там хто-небудь  з кимось три дні не розмовляв. Ну, то, посварилися, пішли вже снідати там або обідати всі разом. Тобто, такого якогось не було. З батьком можна було говорити на теми роботи, історії, якоїсь родинної історії. Ну, він був небагатослівний. От, мама могла розказати багато і про свій рід, і про батьків, батько в цьому плані був небагатослівний. Але якісь наукові питання в нього можна було питати. От, чому так, а чому не так? Він оце міг довго роз’яснювати. Тому, ну, не знаю, якось з батьком було, в принципі, досить легко. 

- Поколение наших родителей это поколение советских людей. И они многие верили своим сердцем в то, что Бога нет. Многие из них были атеистами. Были ли какие-то моменты в семье у родителей, когда ты чувствовала, что все-таки присутствует Бог среди них? Прощали они друг друга? Как они друг к другу относились?

- Батько був комуністом, він був в Комуністичній партії. Звичайно ж, скрізь писалося, що він атеїст. Мама не була комуністкою, вона ходила до церкви на Різдво і на Пасху, як всі, скажімо так, люди того покоління. Я не пам’ятаю, щоб батько хоч колись казав, що нам не можна йти до церкви, але казав - та, я не піду, принесете святих пасок, я поїм. Ну, і при цьому, як то кажуть, чим старша людина стає, він часто говорив - ой, Боже, Боже, коли важко. А мама каже - так який ти, каже, атеїст? Ну, насправді, що таке Бог в родині? Ви знаєте, от пробачать. Зараз звично, новомодно говорити такі слова в родині, як - я тебе люблю, я в тебе прошу вибачення. В нас в родині не було таких діалогів особливо. В нас був діалог роботи. Тобто, якщо ми разом спільно стаємо робити справу, і один одному допомагаємо, це уже і є любов, це уже і є підтримка. Це уже і є пробачення якихось непорозумінь до того. Я пам’ятаю такі щасливі моменти, в мене стоять картини такі в голові, коли я заходжу в нашу кімнату, за моїм столом сидить мама, щось читає. На кріслах сидить батько, щось читає. І сидить Віра, щось малює. І я от на це дивлюся, не було ще тоді фотоапаратів, і цю картину просто хочеться сфотографувати. Тому що ми всі спокійні, ми всі в гармонії, ми всі при ділі, і ми всі в одній кімнаті. Хоча в нас 3 кімнати, але ми всі приходимо в одну кімнату, проводити вільний час. От напевне це і є, в принципі, поєднувати людей без зайвих слів. 

- Когда в семье двое детей, я тоже вышел из такой семьи, у меня есть старший брат, обычно всегда есть между братьями, или возможно сестрами, конкуренция. Я очень хорошо запомнил твою сестру, впервые я ее разглядел, когда в составе делегации поехал в Страсбург. Удивительно, что вчера ко мне подошел молодой, такой сильный парень интересный. Я его разглядел, смотрю, это Артем Хорунжий. Именно с ним, а он служил в батальоне "Донбасс", и был среди пленных в Донецке. Мы с ним ездили в Страсбург, была у нас такая идея, чтобы он дал свидетельство пыток, которые действительно делались против него в плену. Была с нами Вера, я хорошо очень запомнил, помню, как она давала тоже свои свидетельства.  И я радовался, когда после возвращения вы воссоединились. Была ли в юности у вас какая-то конкуренция между вами? Как ты к ней относилась?

- Я дуже любила сестру від народження, як вона народилася, і ми були завжди дуже дружні, тому що ми практично весь час проводили разом. В нас були ще наші друзі, вони завжди спільні. Ми не ділили там - твої друзі, мої друзі. І я не пам’ятаю, щоб у нас з сестрою була конкуренція, виключно з одного питання, ми завжди, напевне, займались різними речами. Нам було цікаво кожному щось, і своє. Тобто, вона займалася і, скажімо так, була кращою за мене в якихось одних речах, я, можливо, за неї в якихось інших речах. І нам ніколи не було що ділить. Тобто, якщо ми торкалися до чогось разом спільного, в нас виходила добра спільна робота. Ну, гриземося ми щодня. Тобто, в нас не буває такого якогось дня, щоб ми не покричали одна на одну. Ну, напевне, в нас просто такий родинний стиль спілкування, можна сказати. 

- Ты уже достаточно долгое время находишься среди нас, ты вернулась.

- Вільних, ви маєте на увазі.

- Тех людей, кто живет на территории, где действуют законы. Потому что мы, уверен, не согласимся с тем, что наша земля под Кремлем, скажем так. Мы все сделаем для того, чтобы эти земли вернулись. Ты уже живешь, скажем так, нормальной жизнью. Ты каждый день возвращаешься домой. У тебя есть дом, кухня, место, где ты проводишь время. Есть ли человек, который делит с тобой твое сердце? Есть ли кто-то в твоем сердце?

- Я не скажу, що ми живемо в країні, в якій діють закони, я б хотіла, щоб вони діяли краще. І, напевне, одна відповідь на те питання, хто ділить зі мною серце, це, напевне, оця біль, що не все так, як би хотілося жити. В мене немає ніякої людини, яку я люблю як чоловіка, з яким би я могла створити родину. В мене є з ким ділити серце і без того, тому що я його ділю, зазвичай, воно мало належить мені. Оскільки, якби воно належало мені, щодня я б думала тільки про себе, а так щодня я думаю, що мені треба зробить. І в основному все те, що я роблю, воно не робиться тільки для мене, я не знаю, я не готую їжу тільки для себе. Я, якщо готую їжу, готую її не родину. Якщо я кудись іду, щось роблю, десь будь-який рух, будь-який виступ, Майдан, робота, це все робиться для когось. Якби я розуміла, що мені от світ тільки для мене, я одна в  світі, може, можна було б зупинитися тільки на собі. Насправді, зупинитися на собі, напевне, ніколи людині не можна, тому що вона зробить себе самотньою. Дійсно, своє серце треба постійно з кимось ділити. Все залежить тільки від того, з ким ти вибираєш, з ким його ділити. І головне, що серця вистачає на дуже багатьох людей. Його виявляється не так мало. І кожен день ти можеш зробить, ну як би, не знаю, якусь добру справу, просто поговорить ще з дуже-дуже багатьма людьми. Ну, мені вистачає на це і часу, і серця. 

- Тогда сразу вопрос туда же - знает ли твое сердце, переживало ли оно любовь?

- Ні, я думаю, що не переживало. Тому що, якби, напевне, моє серце переживало любов, і якби це була прекрасна любов, воно б на цій любові і зупинилося. Це, якщо мається на увазі любов плотську до іншої людини. А якщо, чи переживає серце любов загалом в цілому, то я думаю, що кожен день. Інакше, напевне, я б тоді, напевне, робила все виключно для себе, і з людьми б взагалі контактів не мала. Так було б простіше. Серце втомлюється. Серце втомлюється від людей, душа втомлюється. Але все одно якось зранку просинаєшся, і серце мислить тим самим. Значить, воно тебе веде. 

- Многие знают Надежду Савченко как политика, как человека, который, будучи народным депутатом, боролся за справедливость. Сейчас ты продолжаешь жить, ты активна, часто тебя вижу в различных телепрограммах. Что сейчас ты делаешь? Как проходит твоя жизнь? Как проходит твой день?

- Мені б дуже хотілося, щоб мій день носив смислове навантаження. Тому що, насправді, можна ходити на телеекрани, можна говорити. Але, якщо говорити про одне й те саме, і люди будуть просто це чути як фон, це погано. Говорити так, щоб в людях твої слова щось змінювали, це набагато важче. І це, напевне, дійсно просто талант. А в нас такий час, що нам дуже багато що треба змінити в нашій свідомості для того, щоб ми могли в майбутньому просто вижити в цьому світі. І оце, напевне, одне із, скажімо, навантажень розуму, душі і серця, всього разом. Як побачити, що треба, не помилитися. І як пояснити іншим, якщо вони цього не розуміють. Але мій день заповнений тим, що я просто працюю. Я встаю, роблю щось по дому. Потім я йду, шукаю далі роботу. А це теж робота, поки немає роботи, яка приносить гроші, шукати її це теж робота. Потім я встигаю на якісь телеефіри. Я встигаю побачитися з якимись людьми, яким ще треба допомога. Елементарно, просто, не знаю, там допомогти подрузі меблі завантажити на поверх. Хоча б навіть така. Потім я йду, намагаюся ще якийсь час відпочити. Приходжу додому, ще політичне навантаження. Тобто, політична робота, політичні партії, це все одно теж робота, громадська діяльність. Думаємо, що можна зробити, що від кожного з нас залежить, щоб ми не тільки нарікали, а все ж таки щось  могли, за щось нести відповідальність в житті, і мати претензії до себе, а не тільки до влади, як завжди. Тому, в принципі, вистачає. Не знаю, на що тратиться весь день, але він постійно повністю заповнений, його ні на що не вистачає. 

- Ты чувствуешь себя счастливой?

- Я відчуваю, ви знаєте, людина не може, напевне, відчувати, якщо людям задають питання навіть в нас, навіть в складні часи, люди завжди говорять - да, я щасливий. Загалом, так, я щаслива. Але щастя це ж буквально мить. І при чому це така мить, коли ти просинаєшся і йде в хату промінь сонця. Ти встаєш, і от тебе осліплює цей промінь сонця. Це мить, коли ти, я не знаю, шовкова хустинка там торкається до шкіри, і ти відчуваєш - ой, яка приємна тканина! Це мить, коли ти місиш тісто і думаєш, як воно пахне, да, яке воно на відчуття, оце от тісто на пиріжки. Як ти давно цього не робив, тому що зазвичай, мама нас з дитинства цьому навчила, а ми вже давно цього не робили, бо постійно як не війна, так тюрма. І оце от кожен день ти маєш таких от миттєвостей дуже-дуже багато. І ти все одно в цілому щасливий.

- Провокативный вопрос. Передо мной сидит молодая, красивая женщина, которая все время в каких-то движениях. Я смотрел твою биографию, там много всего необычного, будут еще вопросы на эту тему. Но все-таки, ты пошла потом защищать Родину, ты была на войне, ты попала в плен. Вернувшись, ты сразу ринулась в политику. Тебя просто затянуло. Ты была в Верховной Раде, и многие запомнили тебя эксцентричным поведением. Ты не  пыталась от этого всего отвлечься, отдохнуть? И вспомнить, что ты молодая красивая женщина?

- Я не розглядаю себе як жінку. І тим більше, не розглядаю, який в мене зараз вік. Я розглядаю себе як людину, тому що кожного дня я роблю щось, за що, скажімо так, я буду вважати, що цей день прожитий не даремно. По-друге, я ніколи не пам’ятаю, скільки мені років, бо я відчуваю це тільки по здоров’ю, болить в мене щось, чи не болить. Напевне, мені здається, так вік і відчувається. І скільки в мене травм, скажімо, просто за життя набутих, вони там з часом починають рипіти, і ти думаєш - а чого це болить коліно, якщо воно раніше не боліло? А, напевне, це вже, напевне, вік. З іншого боку, це ж просто біологічне зношування організму. Душа то все одно залишається, напевне, як, я не знаю, вона набирає мудрості, але не набирає віку. Вона не набирає тяжесті, вона набирає цілісності. Тому я ніколи не задумуюсь над тим, молода жінка, як відпочивають молоді жінки. Чи повинна я ходити, не знаю, по жіночих салонах, робити маски, манікюр, одягати сукні. Ну, мені здається, для мого життя це все зайве. Можливо, комусь це потрібно. 

- То есть, ты ждешь возраста своей мамы, когда она родила в 41, да, я так понимаю?

- Я не знаю, чи в наші буремні часи, ми доживемо взагалі ще до такого віку, як наші батьки. Чи здатні ми будемо народжувати з нашою екологією в такому віці. Я просто не замислююся.

- Ну, ты говоришь сейчас о том, что ты в данное время не думаешь о том, какая ты. Но у тебя был период жизни, когда ты даже по этому поводу много раз шутила, ты работала в секс - услугах по телефону.

- Це була звичайна робота, яка просто дала можливість на той момент заробляти гроші. Ні про одну роботу я не думала, якби мені сподобалася робота, я б в ній залишилася, так. Це було б моє. А так, є дуже багато робіт, які просто дають можливість заробити гроші, але ти в них не залишаєшся, тому що це не є роботою, яка тобі подобається, або роботою, в якій ти можеш творчо якось розвиватися. Тому не надавала ніколи особливого цьому значення. Це просто робота. 

- В 2004-м году ты была уже в Ираке. Есть такая история, мне рассказывали мои сослуживцы, которые с тобой тоже служили, что ты уже перед тем, как возвращалась, решила поехать посмотреть на Вавилон. Ты вообще знаешь, какое значение имеет для истории мира этот город? Что ты знала об этом городе? Почему именно Вавилон?

- Ну, скажімо так, історія перекручена. Я не їхала дивитися Вавілон. Це таки був протест більше на армію, і ситуація була зовсім іншою. Я б, звичайно, з задоволенням би побачила Вавілон. Тому що це місто, якщо я правильно пам’ятаю історію, це місто, в якому спочатку всі люди говорили однаковою мовою. Не скажемо якою, вони просто розуміли один одного. Це було місто розуміння. А потім Вавилонську вежу не добудували, вона зруйнувалася, і люди посварилися і перестали розуміти одне одного. Тому, напевне, якщо в нас багато людей шукають якісь духовні місця, куди вони їдуть. Мені здається, що кожна людина, якій важко, вона шукає якогось полегшення для себе, і вона шукає якесь святе місце. Якби люди, напевне, шукали порозуміння з іншими, то, можливо, Вавілон повинен був би притягувати людей, які конфліктують і не можуть знайти спільну мову, і могли б там навчитися якось нею говорити, якщо вірити цій легенді, цьому приданню. Тому, насправді, там історія була інша. Але сам Вавілон я ціную і сподіваюсь, колись в нього все-таки зможу поїхати. 

- А что для тебя есть Вавилон?

- Вавілон для мене, знайти порозуміння з людьми двома шляхами. Або я, я не можу сказати пробачаю, тому що, в принципі, я не повинна людям нічого пробачати, як і вони мені, якщо не наніс шкоди. Але, якщо не можеш знайти порозуміння, то я просто не зважаю на щось. Тобто, я не ставлю високо планку, тому що я була дуже категоричною людиною в молодості, скажімо так, і я дуже високо ставила планку для всіх - для своїх друзів, для себе. І люди, які не дотягували до тієї планки, не тримали чітко своє слово, не притримувалися принципів, які заявляли, тобто, лукавили, лицемірили, брехали, такі люди дуже швидко вилітали з мого життя. Тому що тоді ти збирав коло друзів. на даний момент, в тебе немає практично кола друзів, бо ти доросла людина, ти спілкуєшся в широкому соціумі, і всі люди різні. І жоден з людей не буде підходити під ту планку, яку ти поставив. Тому, скажімо так, я не виставляю більше претензій до людей. От для мене це і є Вавілон. Я сприймаю людей такими, які вони є. Я вважаю, що багато на що можна не реагувати. Не те, що не закривати очі, якщо воно стосується по відношенню до мене, я можу просто на це не реагувати. Якщо воно стосується по відношенню, що від цього стає гірше всьому світу, або гірше тим, хто навколо, я буду реагувати. 

- Когда проявляют несправедливость по отношению к тебе персонально, как ты реагируешь?

- Якщо це не принижує мою гордість, якщо мене не намагаються образити або ще щось, я абсолютно спокійно реагую. Ну, якщо мені намагаються зробити щось, що протирічить моїм внутрішнім принципам, отут я реагую досить жорстко. Тобто, мене не можна переломити, тому що я уже склалася такою, якою я є. Але, якщо там просто голослівно ображати, або що-небудь намагатися мені зробити, я не витрачаю часу навіть на те, щоб захищатися. Тим більше, на те, щоб нападати, а тим більше, на те, щоб помститися.

- Женщина и пытки. Я стал говорить о несправедливости, это страшная несправедливость, когда пытают человека, когда его ограничивают в свободе, когда применяют физическую силу. Тебя пытали? Как вообще проходил твой этот период жизни? Для многих это вообще остановка ее. Как ты переживала свою жизнь? Как ты относилась к тем людям, которые над тобой издевались?

- Ви знаєте, мені здається, що у нас в побуті іноді, в нашому суспільстві, взагалі у всьому світі, скажімо, є прецеденти такого самого ставлення, навіть в  родинах, як, скажімо, коли ти в полоні. І я ж не сприймала себе тоді як жінка і питки. Я просто знала набір, скажімо, фізичних методів застосування до людини, які скеровані на те, щоб можна було з людини отримати інформацію, або якось її зламати. Я була вже на другій війні. Я чудово розуміла, і битися для мене не є такою проблемою. Отримувати удари не є такою проблемою, тому що, в принципі, з дитинства я була тою дитиною, яка на вулиці билася, і тим більше, з хлопцями. Тому і розцінювала це якось так. Але сама ситуація, в якій ти знаходишся, так. Саме обмеження. Саме розуміння того, що ти не можеш керувати своєю долею і своїм життям. Хтось інший може його обірвати в любу хвилину. Напевне, це зовсім інша тема для розмови. Я ще раз кажу, що із тих тортур, які, я розуміла, можуть застосовуватися в тому числі, і до жінки, і до чоловіка, вони в принципі однакові. Це неприємно душевно, неприємна вся ця ситуація. Ну, щоб не можна було витримати болі, болі у відповідь треба сміятися. Щоб не можна було витримати приниження, на приниження у відповідь треба себе поводити з королівською гідністю. І все. І ти знаходиш навіть з ворогами комунікації. Нічого доброго немає згадувати, забути неможливо, згадувати треба тоді, коли треба комусь розказати досвід, як поводити себе, теж треба. Ну, в нас немає таких програм. Люди просто хочуть про це не думати. Вони хочуть, щоб цього ніколи не було. А коли потрапляють в таку ситуацію, кожен справляється сам. 

- Тебе снится плен?

- Мені сниться щось. Я не знаю, що. Тому що, коли я кричу уві сні, а таке буває. І навіть от в українській в’язниці до мене підходили конвоїри, тому що я просто кричала. Я зазвичай, коли кричу, я прокидаюсь. Іноді мене може розбудити Віра або мама. Я не пам’ятаю, що сниться. Я просто починаю кричати, і це мене будить. Я розумію, що щось, але я ніколи не пам’ятаю, що був за сон. Тому не можу сказати, що мені сниться.

- Отличается тюрьма российская от СИЗО украинского?  

- Виключно тим, що там з тобою говорять російською мовою, а тут українською. Режим є режим. Тюрма яка позбавляє людину волі, вона скрізь абсолютно однакова. І ставлення людей так само залежить від того, наскільки ти є людиною. Тому що можна ж бути депутатом в українській в’язниці, який буде, не знаю, там качати права, що я ж депутат, як ви до мене ставитеся? І все таке решта. а якщо ти забуваєш такі слова, як, не знаю там, манія своєї величі, то ти ведеш себе як звичайна людина і розумієш, що це та життєва ситуація, в яку ти потрапив, і, з іншого боку, починаєш розуміти своїх конвоїрів і тюремщиків, тому що це та ситуація життєва, в яку вони потратили. Рідко хто таку роботу вибирає, скажімо так, по зову душі, а не від того, що це просто звично, зручно, швидко  або стабільно, або просто платять гроші, і все. 

- Гремели слухи в свое время, после того, когда ты стала очень яркой в политике,  и пошла против действующей власти, что тебя якобы завербовали в России. Я помню, когда ездил в Минск один из политиков, который, скажем так, вел переговоры, в том числе, с Российской Федерацией, рассказал о том, что глава Российской Федерации, задав ему вопрос, сказал конкретно - зачем вам она, Надя Савченко? Для меня, как конфликтолога, это точный ответ, что тебя не смогли завербовать. Но что происходило? Тебя вербовали?

- Якщо, ті, хто розпускали слухи, що мене завербували в Росії, нехай тепер перерозпускають слухи, що мене перевербували в Україні. Ну, я вже сиділа і в ФСБ, і в СБУ, тому, як би. Ні, я вважаю, що взагалі це перебільшено, і це смішно. Тому що, якщо мене намагалися вербувати, то це були якісь дуже недолугі спроби. Будь-які пропозиції, які мені робилися, в мене викликали просто сміх або посмішку, і я не сприймала абсолютно серйозно цю ситуацію. А якби намагалися це зробити якось більш там грубо, скажімо так, то отримували б просто більший опір. Я не бачу сенсу, для чого вербуватися. Якщо я вже склала свою думку, якщо я вже вірю в те або інше. Якщо я знаю, що це біле, а це чорне, що ви хочете мені сказати? Що назви біле чорним ціною своєї волі або свого життя? Ну, так зі мною не працює, я не називаю. Я точно знаю, де що, і вважаю, що я краще помру собою, ніж буду змінюватися. Це вибір кожної людини. Якоїсь такої вербовки або щось, ну, не знаю, не пам’ятаю нічого, щоб я сприйняла серйозно. Можливо, сміх багато в чому виручає. 

- Неужели ты считаешь искренне, что карьеру в украинской политике, и, наверное, в любом другом месте, в любой стране, можно сделать, борясь за справедливость?

- Не вважаю. Ну, от, уже зрозумівши, яка політика, не вважаю. Політики роблять кар’єру на, скажімо так, образі месії або захисника справедливості, виключно фальшиво граючи цю роль. І люди зазвичай вірять в фальшиво зіграну роль більше, ніж в щирість. Чомусь. Тому, якби я хотіла зробити кар’єру в політиці, напевне, я б подивилася на людей під другим кутом. Я б подивилася на те, що я знаю, що вам потрібно. Я знаю, що ви нетямущі, щоб відрізнити щирість від брехні, біле від чорного. Тому, давайте, я прийду шляхом як всі, нехай це буде чорний шлях. А далі я просто зроблю світ кращим. Якщо брати якихось діячів історії, ну, не знаю, згадати Ярослава Мудрого. Людина, яка підняла культуру, духовність в той період часу. Ну, ми мало що знаємо про це. Ми тільки знаємо, що він будував гімназії, академії, бібліотеки. Ми ж не знаємо, яким шляхом він ще діяв. Які були війни завойовницькі. Яке було оточення. Як жили люди. Тобто, ми запам’ятовуємо тільки якісь хороші справи, які зробила людина. Або якісь погані справи. Ну, яких справ більше зробила, те й запам’ятовуємо. Тому, на даний момент, тут треба вирішити, чи хочу я глобально взяти відповідальність на себе за людство, і чи вважаю я, що можу зробити цей світ кращим. Я можу робити добре щось на своєму місці, крок за кроком, крок за кроком.  Але для того, щоб хотіти, напевне, прославитись в історії, треба мати тщеславіє, а мені його дуже бракує. Хоча дуже часто говорять, що я тщеславна, я люблю увагу. Ну, напевне, люди погано розбираються в мені, навіть ті люди, які називають себе психологами. Тому що, якби я хотіла бути тщеславною, ФСБ було б набагато легше мене завербувати, а СБУ набагато легше перевербувати. А так я залишаюсь собою. Тому я вне політики на даний момент, або не є політиком, чи не є депутатом. Тому мене не змогли завербувати ні в ФСБ, ні в СБУ. 

- Я очень хорошо помню наши с тобой встречи. Много разных было ситуаций даже в соприкосновении моем с тобой, когда возникали такие пиковые ситуации. Помню, как ты поехала за линию соприкосновения, пыталась заехать за нашими пленными, тебе обещали их вернуть, туда в Донецк. Вспоминаю сейчас Ярослава Мудрого. Мудрость. Дальше, твоя военная карьера. Есть такой шаблон, что, чтобы стать генералом, надо научиться быть солдатом. Опять же, еще один шаблон, что даже другой шаблон, это закон, что ты должен подчиняться, беспрекословно.

- Дисципліна, так, повинна бути.

- А как в тебе это сочетается?

- Напевне, це і є самодостатність і досконалість людини, коли об’єднуються непоєднувані сторони. Людина, яка найбільше всього любить волю, обирає професію, яка, скажімо, обмежує волю людини. Насправді, є дисципліна і є внутрішнє обмеження своєї волі, яке ти обираєш, і яке тобі по душі. А є зовсім інше обмеження волі, яке тобі нав’язують. Якщо говорити про будь-який крок у своєму житті і про мудрість, чи можна назвати мудрими мої кроки тих самих поїздок, скажімо, за лінію розмежування, в Мінськ. Розуміючи, що приведуть вони врешті-решт до того, що влада мене посадить, що влада за мною ганяється. Напевне, не назвеш їх мудрими по відношенню до себе. Але чому я це робила. Тому що, коли ти прораховуєш багато шляхів і розумієш, що хтось колись повинен це зробити. Повинен показати цей шлях, причому в самій трешевій формі. Інакше суспільство його просто не побачить. Це як в театрі, коли ти граєш на сцені, і граєш природно, до глядача не доходить сигнал. Коли ти граєш надмірно, з перебільшенням, віддаєш більше емоцій, до глядача сигнал доходить. І причому, вже в тому розмірі, який виглядає досить природно, не переграно. І мені дуже важливо було визначитися, на що ще мені витрачати час свого життя - народити дітей, вийти заміж, стати хорошим політиком, все життя хотіти стати Президентом, врешті - решт стати Президентом. Або витратити це життя на тут і зараз. Це рішення те, яке приймає не генерал, а солдат в бою. І я витрачала своє життя на тут і зараз. Тому що я не знала, що буде завтра, взагалі з Україною. Чи буде в нас ще взагалі обиратися Президент народом, чи будемо ми вже, не знаю, там васалами якогось короля. Тому для мене було важливо робити тут і зараз. І я розуміла, що ті кроки, які я роблю, вони потрібні. Їх ніхто більше не зробить. Не захоче просто. А зараз політика спрямована на те, що все одно буде цей діалог. все одно будуть відкриватися і розводитися кордони. Просто, що я роблю якісь речі передчасно. І їх не можна назвати мудрими. Багато хто говорить, що це дурість по відношенню до себе. Як можна себе так не любити, щоб постійно світ спасати, як мені тут один сказав знайомий. та ні, я себе люблю. Тобто, я люблю в собі волю і можливість приймати самостійні рішення, які ніхто, можливо, і не прийняв би, і за мене точно ніхто не прийме. І в мене зараз ще є дуже-дуже багато, скажімо так, диких бачень і диких рішень наперед. Тому не знаю тільки, їх реалізовувати чи ні. От, просто ще ж можуть раз посадити. Я вже просто втомилася сидіти. 

- Я помню, как-то тебе говорил о том, что лучше играть в шахматы, чем быть даже ферзем. И мы даже не допускаем того, что есть разные уровни. Ты думаешь, что ты играешь, а играют в тебя. Ты чувствовала, что тебя используют в политике?

- Звичайно ж, це навіть не політики. От таке відчуття, що кому на користь твої дії, прийшло до мене, напевне, ще в армії. Таке, вже усвідомлене. Тому що, да, звичайно ж, дійсно, хтось просто, стоячи мовчки поруч, використовує твою історію, твої дії, твою роботу. І ти ж не дурний, ти не можеш цього не розуміти. Але це якраз те, що я не ставлю до людей претензій. Ну, якщо я роблю якусь роботу, і від неї буде добре всім, але от якійсь одній людині найбільш добре. Звичайно, я злюсь на ту людину, мені б хотілося, щоб та людина справедливо поділилася з усіма там добром. Але, з іншого боку, всім буде добре, тобто, до кожного щось дійшло. Я не є дурною, я чудово розумію, що хтось використовує цю ситуацію, але я вибираю з цієї ситуації більше,  перше - чи буде мені комфортно жити з собою, якщо я цього не зроблю. Друге - чи те, що я роблю, я роблю правильно, і чи вірю я в те, що роблю. І зазвичай досвід показує, що б я не робила, воно все одно рано чи пізно показує, що шлях був правильний. І тому я не стараюся думати про те, що нами завжди хтось грає, кимось граємо ми. Все залежить від того, чи комфортно мені з моїм рішенням всередині. Якщо комфортно, то тоді нехай користується тим, хто хоче. Якщо цим будуть намагатися користуватися в зло, я сама це зможу присікти. 

- У нас, у славян, есть сложившиеся образы. Мы представляем женщин милых, хрупких, тонких, высоко голосных существ. Ты красивая милая женщина, и ты пошла учиться на летчика, ты вертолетчик, ты прыгала многократно с парашюта. Сколько раз? 40?

- 69.

- 69 раз прыгала с парашюта. Кто ты внутри? Кем ты себя ощущаешь?

- Людиною. Ви знаєте, коли ви задаєте якісь такі запитання, і чим я не люблю релігії по відношенню там з вірою і релігії, тим, що кожна релігія малює якісь правила. І держава малює якісь правила. І соціум малює якісь правила. Але, коли ти живеш в цьому соціумі, ти дуже багато всього можеш стерти. Це виходить не в кожної жінки, не в кожної людини. Не дивлячись на те, що, наприклад, у нас є вже наче б то в Україні гендерна рівність, і ми досить толерантне суспільство. Ми нормально сприймаємо, в нас немає якогось такого конфлікту і меншовартості відчувати себе згідно статі. Я дуже мало зустрічаю жінок, які на питання, які ви риси цінуєте в чоловікові, наприклад, говорять - а я не ділю людей по статі, я ціную риси в людині. От я така людина, ви розумієте, я не відчуваю себе належно якоїсь статі. Я відчуваю себе цілісною людиною, яка може те або інше. Я не вбираю якийсь функціонал тільки однієї. Чому так? З дитинства мене навчила мама вишивати хрестиком, гладдю, полтавським швом, вишивкою. А батько навчив забивати молотком цвяхи. А потім вони помінялися місцями. Мати забиває молотком цвяхи, а батько колись в’язав спицями, з чого я дуже сміялася. Тобто, я перший раз побачила, батько каже - так, так, я вмію, просто нащо?  Розумієте? У нас в родині взаємозаміна. Тобто, в нас немає такого, що, якщо немає твоєї половинки, ти залишаєшся безруким там або безногим, тебе стає половина, бо ти не можеш щось зробити. Людина повинна бути цілісною і могти зробити все. І тому я ніколи не задумуюся над тим, який мій функціонал в природі призначений. Я можу все. Жінка може все.

- Ну, мужчина может не все.

- Жінка може більше чоловіка тільки народити дитину. Ну, але без чоловіка не може народити. 

- Женщина это, ну, скажем так, это фабрика жизни. Это создание, которое Бог создал после мужчины. Поэтому  она совершенней, чем мы. Вы совершенней, чем я.

- Я не вірю, от в що я не вірю, коли я кажу про Бога, для мене Бог це щось неосяжне, і я не думаю, що Бог писав Біблію, він точно її не писав. Я не думаю, що в Біблії написано, що Бог створив спочатку чоловіка, а потім жінку. Ми не знаємо, як воно було насправді.

- А ты пыталась, как бы, отдаться этому порядку, этому закону и получать удовольствие?

- Ні, ніколи. Ніколи. Я ніколи не намагалася, от чого я є противником і, скажімо так, атеїстом називаю себе або агностиком, тому що я є противником порядку. Порядку от того, який закладений і вибраний далеко не Богом, а суспільством. Суспільство звикло жити по таких нормах. Мені дуже подобається, як говорить про це ваша дружина, Юрій, коли вона говорить, що я відкриваюсь на життя. Да, дуже красиво. Дійсно, як би, зразу образно міняється все, і ти розумієш як би глибину і світлість віри і чистоти людини, яка оце робить, і яка усвідомлює, чого вона це робить. Я, будучи у в’язниці, прочитала Біблію і Коран, я зрозуміла, що мусульманська релігія, іслам, вона була б, напевне, ідеальна для чоловіка, але далеко не ідеальна для жінки. І мені не подобаються будь-які правила суспільні, які ставлять людину, незалежно від статі, віку, розуму, не знаю, в якісь нерівні умови. Не треба мені розказувати, де моє призначення. Ніхто  не вправі це робити - ні чоловік, ні батько, ні мати. Мене народили, я живе створіння, я виберу собі сама своє призначення. Тому, чим мені не подобаються релігії і традиції релігійні, тим, щоці канони тебе обмежують, і ти повинен їх прийняти. Я їх не прийняла. Я їх не прийняла душею. Я їх не прийняла всередині. Я їх не прийняла розумом. І я живу так, щоб не ображати ці канони, тих людей, які вірять. Я просто живу поруч. Я роблю ту роботу, яку, можливо, там жінка по традиціях робити не буде. А я її робити буду. Якщо це когось дратує, ну, це вже, скажімо, його особисті проблеми. Якщо це робить людині боляче або шкодить, це вже мої проблеми. Але поки що я не бачила, щоб це комусь було на шкоду. 

- Я уважаю твою точку зрения, хотя у меня есть своя точка зрения. Я рад, что ты со мной откровенна, и зрители тоже слышат тебя. Я в финале программы, мы уже подошли к финалу, буду просить тебя отвечать в рамках блица, кратко. И поэтому буду задавать тебе короткие вопросы. Скажи мне, пожалуйста, кто или что для тебя Бог?

- Енергія.

- Богатство это добро или зло?

- Жадібність - це зло. Багатство це те, що породжує алчність. Не знаю, над цим я не замислювалася. Для мене це інструмент, який людина може використати як добро, так і в зло. Може бути меценатом, може залишити собі. Ну, я не задумувалась, напевне, тому що не була багатою.

- Можно ли простить зло?

- Можна.

- Война это добро или зло?

- Це зло. Ну, це реальність. 

- Что для тебя есть самое большое зло?

- Я бачила такі страшні речі, що мені навіть важко відповісти на ці питання, що є зло. Самим злом є глибока сутність людини, те чорне зерно. Воно може розростися до таких масштабів, що покриває, я не знаю, як фашизм, нацизм, півсвіту. Тому зло є зло. Воно в чистому вигляді проявляється де завгодно. Важко сказати, що із цього саме велике.

- Что для тебя тогда самое большое добро?

- Це так само більша половина людини, яка проявляється кожен день. Якщо зло, слава Богу, проявляється не кожен день. Ну, воно може проявлятися кожен день в нашому житті, але людина його може проявляти не кожен день, то добро це отаке всеохоплення, я не знаю, сприйняття тієї теплої течії, коли ти йдеш серед людей і відчуваєш, що тобі не дискомфортно. Значить, і людям від тебе не дискомфортно.

- Что, как ты считаешь, для Украины самое большое зло?

- Зруйнований Вавилон. Ми не знаходимо точок порозуміння.

- А что для тебя кажется самое большое добро для Украины?

- Те, що ми вміємо зупинятися в злі. Ми не переходимо межу. Ми можемо відчути біль іншої людини, і почати діяти.

- Прошу тебя, мы сейчас с тобой проведем эксперимент. Представим, что мы едем вместе куда-то далеко в поезде, или в самолете летим, или в машине разговариваем. Ты видишь, что я страдаю от какой-то проблемы, я несчастный человек. У тебя есть опыт того, что можно быть счастливой. Что бы ты мне подсказала, посоветовала? 

- Я можу заговорити з людиною, яку я не знаю, перша, коли я бачу, що людині дійсно погано. Іноді такі випадки, дійсно, бувають. Важко сказати, що б підказала. Спершу я б запитала щось, або просто звернула б на щось увагу. Я б посміхнулася, я дивилася б в очі, я б сказала - якщо вам боляче, погано, чим можу допомогти? Повірте, в принципі, спрацьовує. Можливо, хоч на якийсь період часу людині легше від того, що не всі поруч байдужі. Але щоб допомогти людині дійсно, це треба брати на себе ношу, і витягувати людину. Іноді, знаєте, важко тягнуть з болота бегемота, кажуть, і важко тягнути з болота людину, якщо вона сама іноді не хоче з нього вийти.

- В конце попрошу тебя на эту камеру, которая как раз на тебя смотрит, сказать о твоих переживаниях, что переживаешь ты сейчас, что переживает Украина. И что бы ты пожелала украинцам? 

- Зараз нам дуже важко, і мені від цього дуже важко. Важко від того, що ми втомилися боротися. Дуже, дуже сильно втомилася Україна боротися. І хочеться, щоб хтось вирішив всі питання за нас хоч якось. Аби от навіть не думати про те, що треба знов вступати в боротьбу. І це неправильно. Тому що питання за нас вирішиться так, що нам потім, уже не нам, а нашим майбутнім поколінням, доведеться вступати в боротьбу, і криваву, і не думаючи даже про те, що їм важко. Мене зараз більше всього турбує ринок землі. Це не просто слова, розумієте, не може бути ринку. Може бути банк, можуть бути інші підходи. Може, можна переглянути. Але ми про це ще не поговорили, хоча б поговорити про це довше. За нас вирішують, абсолютно не порадившись з нами, абсолютно не почувши нас. І мене це турбує, тому що я розумію, що, якщо ми не зможемо зупинити зараз це безкровним шляхом, то, рано чи пізно, повірте, історія показує, що доведеться відбивати свою землю, знову ж таки, з кров’ю шляхом важким. І тому дуже хочеться, щоб зараз нам хватило розуму, мудрості і просто не пасивності і не ліні перебороти це в собі, і все ж таки, щоб влада почула українців. Референдуми це дуже важливо. В першу чергу.

Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Підпишіться на НАШ у соціальних мережах

Коментарі

фото користувача
Для коментування матеріалу або зареєструйтеся
+ Більше коментарів

Новини партнерів

Загрузка...
^