"Ми стаємо сировинним придатком": які ризики для України від зони вільної торгівлі з Туреччиною?

03 лютого 15:29

"Ми стаємо сировинним придатком": які ризики для України від зони вільної торгівлі з Туреччиною?

03 лютого 15:29

Україна та Туреччина підписують угоду про зону вільної торгівлі. Робота над ним зі змінним успіхом тривала понад десять років.

Наразі Туреччина – третій за обсягами ринок збуту для українських товарів після Китаю та Польщі. Але під час роботи над угодою змінилася структура нашого експорту до Туреччини. Якщо починалося все тоді, коли помітна частка в ньому була за продукцією машинобудування, то зараз це переважно сировина – сільськогосподарська, метал. Натомість Туреччина постачає в Україну товари з високою доданою вартістю – продукцію машинобудування, легкої промисловості, а також овочі та фрукти.

"Основа угоди - обнулення Туреччиною мит на 10337 товарних позицій - це 95% від загальної кількості товарів. Крім того, ще на 1348 товарних позицій діятимуть тарифні квоти або зменшення мит", - повідомила перша віце-прем'єр-міністр економіки Юлія Свириденко.

Умови, на яких остаточно узгодили ЗВТ:

  • можливість перегляду його положень через два роки (для порівняння, щодо Угоди про асоціацію з ЄС – через п'ять років),
  • зернові вивели з-під угоди (це одна з основних позицій нашого експорту до Туреччини – 25%);
  • за Україною залишилося право застосовувати експортне мито на вивіз металобрухту. Це критично важлива сировина для зеленої металургії. Завдяки його переробці металургія знижує споживання енергоресурсів та скорочує викиди. Попит на український металобрухт з боку турецьких металургів минулого року виріс у десятки разів, завдяки держпідтримці, вони з легкістю виграють конкурентну боротьбу та викуповують вітчизняний брухт.

У Мінекономіки також сказали, що за Україною залишилися мита на ввезення автомобілів та секонд-хенду. При ввезенні ТЗ діятиме трирічний перехідний період дії мит, на продукцію легпрому – п'ятирічний перехідний період.

Очікування українського уряду від дії ЗВТ – плюс 2,2% до ВВП щороку. Але наснагу відчувають не всі. У середині 2021 року аналітичний центр CMD-Ukraine оцінив перспективи ЗВТ та опитав вітчизняних виробників. Ті побоюються, що угода призведе до зростання імпорту з Туреччини, витіснить вітчизняних виробників із внутрішнього ринку. Щодо збуту української продукції, то більшість українських компаній не бачать своїх перспектив на турецькому ринку. Причина – високий рівень держпідтримки виробників у Туреччині. Там діє програма заохочення інвестицій та значні пакети преференцій, у тому числі звільнення від ПДВ, корпоративного податку, внесків на соцстрахування, ввізного мита на обладнання, виділення землі, відшкодування ПДВ за внески до основного капіталу. На противагу виділяють лише кілька видів підтримки промвиробництва в Україні: часткова компенсація вартості сільгосптехніки аграріям, запуск преференцій учасникам індустріальних парків, старт роботи Експортно-кредитної агенції, яка займається страхуванням експортних контрактів.

Nash.Live запитав у експертів, що виграє та програє Україна від ЗВТ із Туреччиною і чому саме зараз обидві країни дійшли згоди?

Руслан Бортник, директор Українського інституту політики:

- Ми ще не бачили остаточного тексту угоди про ЗВТ. До того, років 10-15, постійно вівся діалог про пошук балансу. У деяких галузях, таких як сільське господарство та металургія, ми можемо серйозно вплинути на турецький ринок. В інших галузях, таких як текстиль, хімія, турецькі виробники вже можуть вплинути на наш ринок. Можна навіть отримати монопольне становище на певних ринках і завдати, відповідно, збитків національним виробникам.

Діалог усі ці роки був складний. Угода була готова, але не могли знайти баланс, щоб прибутки та збитки сторін були рівномірними. У результаті з 2010 року практично готову угоду про ЗВТ так і не підписували. Зараз, з огляду на розширення військово-політичного співробітництва, на допомогу, яку Туреччина надає Україні в протистоянні з Росією, український уряд міг поступитися частиною наших економічних інтересів. Але стверджувати це остаточно не можу, бо треба побачити фінальний текст.

Олексій Кущ, економіст:

- Якщо 15 років тому, з точки зору економічної складності та промислового потенціалу, ми були з Туреччиною приблизно в одній ваговій категорії, то зараз на підписання угоди про ЗВТ можна урочисто вносити труну української промисловості. Нині Україна – це деіндустріалізована сировинна аграрна країна. Якщо прибрати політичне підґрунтя – участь Туреччини у "Кримській платформі", кілька заяв Ердогана на підтримку України – розуміючи, що за кожну свою дію Туреччина бере економічне золото, постає питання: нащо це Україні?

Для сировинної країни угода про зону вільної торгівлі з тією чи іншою країною крім шкоди нічого не приносить. Є біржові товари, які котируються по всьому світу, і ти можеш продати свою сировину якщо не в одній країні, то в іншій. Як ми свою кукурудзу раніше продавали до африканських та азіатських країн, а зараз до Китаю. До речі, Китай цій думці – найяскравіше підтвердження. Це торговий партнер України №1, торговельний оборот – 15 млрд дол. (з Туреччиною – 7,4 млрд дол. у 2021 р., - авт.). Водночас жодної угоди про ЗВТ із Китаєм у нас немає.

Нам просто нічого продавати в Туреччину, крім сировини та напівфабрикатів. Ми як продавали туди соняшникову олію у великому гурті, метал, залізну руду, металобрухт, так і продаватимемо. Українські йогурти турки не купуватимуть. А ось турецькі йогурти український ринок якраз можуть заполонити.

Ми підписуємо угоду, відкриваємо свій ринок, прибираємо можливість стягувати мито з турецьких товарів, тобто поповнювати бюджет, замість того, щоб захищати своїх виробників від їхніх прямих конкурентів.

Турки ж від кооперації лише виграють. Туреччина – не сировинна країна. Такою вона була у 80-х роках минулого століття. За 40 років вони пройшли шлях угору. Наприкінці 80-х років вони мали населення 40 млн і переважно аграрний експорт. Тепер це країна з населенням 80 млн. осіб, промислово розвинена, з потужним науковим потенціалом. Україна має історію з точністю до навпаки.

Як відбувається кооперація? Туреччина купує у нас великим гуртом соняшникову олію, розливає її в дрібну тару, додає до ціни 20 центів і продає всім Близьким Сходом. Також купують наші металеві заготівлі, металобрухт і використовують для виробництва високоякісної сталі.

Ми стаємо сировинним придатком, попутно знищуючи у промисловості залишки того, що ще дихає. Насамперед, це легка промисловість, текстильна взуттєва, тепличне овочівництво. Плюс повністю позбавляємо себе можливості розвинути складніші галузі, такі як машинобудування, електротехніка. Коли сюди підуть потоком турецькі фени, телевізори, продукція автомобілебудування, ми нічого не зможемо сформувати навіть у зародку. Навіть на рівні ідеї все це придушить найдешевший турецький товар.

Плюс подивіться, у який період ми підписуємо угоду. Девальвація турецької ліри дала колосальну фору у конкурентоспроможності турецьким товарам. За рахунок неї у доларовому еквіваленті внутрішні ціни настільки знизилися, що українським виробникам там нереально щось продати. Водночас, українські внутрішні ціни в доларовому еквіваленті за рахунок того, що гривня не девальвувала так, як ліра, дуже привабливі для турецьких експортерів. У себе свої товари вони змушені продавати набагато дешевше, ніж могли б їх продати в Україні. Тому вони прагнутимуть сюди.

Олег Пендзин, експерт Економічного дискусійного клубу:

- Угода про ЗВТ із Туреччиною обговорювалася понад десять років тому, що є кілька болючих точок, які незрозуміло як оминути. Перша – металобрухт. У Туреччині успішно працюють екологічно чисті електрометалургійні заводи, які мають єдину сировину – український металобрухт. Українська металургія із турками активно конкурує. Це велика проблема. На експорт металобрухту періодично вводилося мито, яке робило його менш вигідним для турків. Якщо ЗВТ це зніме, то турецькі закупники зможуть давати вигідніші пропозиції, ніж українські металургійні компанії.

Друга больова точка – турецька аграрна продукція, яка активно йде в Україну. Зараз 60% українського ринку томатів – це Туреччина, хоч і є певні митні бар'єри. За нинішньої ціни на енергоносії, а в Туреччині газ набагато дешевший, ніж в Україні – у неї прямий контракт із "Газпромом", наші парникові господарства неконкурентоспроможні.

Інші больові точки: легка промисловість і ювелірка, високотехнологічні товари, і я говорю не про "Байрактори", а про побутову техніку, автомобілі. Ми можемо взяти структуру українського експорту-імпорту щодо Туреччини та з подивом побачити, що до Туреччини ми відправляємо сировину, а турки в Україну – товари з високою доданою вартістю та аграрку – овочі та фрукти.

Під впливом жорсткої позиції українських профільних асоціацій питання із ЗВТ довго відкладали. Не ризикували – вітчизняні виробники не мають компенсаторів. А зараз я розумію, що підписання йде на хвилі чисто геополітичних рішень, і про економіку ніхто особливо не замислюється.

Подивіться ще на ситуацію в економіці Туреччини: девальвація ліри та інфляція, які є набагато вищими, ніж в Україні. Я розумію, що ЗВТ з Україною для Туреччини – спосіб виправити ситуацію в їхній економіці: відкрити нові ринки збуту, покращити економічні показники підприємств. Але якої мети прагнемо досягти ми? Виходить, що чисто геополітичну.

Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Підпишіться на НАШ у соціальних мережах

Коментарі

фото користувача
Для коментування матеріалу або зареєструйтеся
+ Більше коментарів
^